Я ніколи не вчила свою дитину бути меркантильною та зважати на фінансові переваги. Виховувала, як могла, враховуючи, що батько у житті своєї доньки участі не брав. Мені пощастило, що квартира від бабусі залишилася, хоч за це голову не сушила.
Коли Мілана виросла, вступила до університету. Навчалася на маркетолога. Вона знала, що мусить відвідувати лекції та здавати сесію самостійно, бо я грошей в разі потреби не дам. Не тому, що у мене їх немає, а тому, що доросла дочка повинна вміти самотужки розв’язувати свої проблеми.
Три роки у мене з нею на рахунок цього проблем не виникало. Якось прийшла Мілана додому не одна, а зі своїм хлопцем. Я знала, що у неї є хтось, але особисто ми знайомі не були. Як згодом виявилося прийшли вони не просто так. Олексій попросив у мене руки Мілани.
Чесно сказати, я була шокована й категорично проти. Якщо їм так не терпиться одружитися, хоча до закінчення університету ще рік, причина одна – вона вагітна. Запитала прямо, а вони з мене лише посміялися. Пояснили своє рішення тим, що кохають один одного й переконані, що будуть разом все життя. Ох, уже ця романтична натура людей, які ще нічого не знають.
Псувати особисте життя дочки я не збиралася та й не мала на це жодного морального права. Я дала своє благословення, але попередила зятя, якщо він взявся свою сім’ю будувати, то й сам мусить про неї дбати. На мене нехай не розраховують й нічого, що у нас трикімнатна квартира. «З речами на вихід» – як то кажуть.
Моя дочка, скажу я вам, не промах. Олексій то з багатої сім’ї парубок. Свати й весілля повністю оплатили й квартиру молодим подарували. У них єдиний син, вони його дуже сильно люблять – це з їхніх слів. Як на мене, вони його просто балують. Проблеми та труднощі загартовують чоловіка, а цей одразу до татуся бігтиме, щоб все вирішив. Проте, це не моя справа. Мені з ними не жити та й спілкуватися ми навряд чи будемо.
Добре, що Мілана дочекалася диплома, а вже потім стала народжувати дітей. Одне за одним, наче подуріли. Я в гості до дітей та онуків ходжу рідко. Можете мене засуджувати, але дітей повинні бавити та виховувати їхні батьки. Я своє вже виховувала, виростила й передала зятеві. З мене вистачить. Онуків бачу лише на день народження та Пасху і якось живу. Навіть не так, не якось, а щасливо живу, займаючись власними справами.
Дочка ображається, зять скоса дивиться, а мені до них байдуже. Доживуть до мого можливо зрозуміють.
