Ой, Любусю! Де ти так баришся?! Я тебе вже й виглядаю, й виглядаю! Сідай! Анюта, сусідка Любові Матвіївни, примостилась на лавці, викладаючи пледи й регочучи у вітер.
А й справді вечір же який! Навіщо в хаті сидіти? Там тільки телевізор, та котяра Ластівка. Монотонна тиша! А тут, у дворику, наче весна знайшла золотий ключик: ще й квітень лиш, а вже по-весняному тепло. Й вишня, ту що ще чоловік Анюти Славко садив під вікнами, прокинулася, одежу білосніжну вдягла. І лавочка під нею, ту саму, що й Славко збивав вся блищить фарбою, аж проситься прийняти подруг, щоби защебетав знайомий жіночий гомін. Про дітей, про недуги, про життя та й про любов.
А ніби про що ще нашим говорити? Знають одна одну до кісточок, а щоразу щось новеньке випливає, та й є причина потеревенити. Діти виростають, болячки множаться, а любов її, напевно, завжди менше, ніж хотілося б. Тож і чекаєш на якесь одкровення від когось, затаївши подих, розплющивши очі. Щоб розповіли, як це коли тебе люблять. Послухаєш на душі ясніше стає. Все одно що у тебе пустка, але якщо у когось є ця любов то значить ще не зникла зі світу. Все ще просто живе, гріє, живить…
Анюта Василівна просто для сусідів, Анька Любу знала стільки, скільки памятала саму себе. Он вже пів віку на одному поверсі мешкали. Як дівчата були малими, то й двері матінки не замикали, аби по сто разів не бігати з ключем. Знали: або вдома, або в другої грається. Замки з’явились вже десь потому, коли вирушили разом долі шукати.
Було їм тоді по шість…
До Анюти приїхала бабуся з-під Полтави, взяла на коліна, та й навчила дівчат, що головне у житті впіймати за хвоста пташку щастя! От триматимеш її біля себе все вдасться. Життя легке, кругом мир і лад.
Про життя дівчата мало що втямили, а от про всіх не забули! Бо яка ж дитина не хоче, щоб батьки не сварилися, а гарно жили? І вирішили шукати оту саму пташку.
Анюта певно казала вона зна, де ця пташка живе! У сусідньому домі! В старого дядька з хрипким голосом. Часом ту пташину вигулював у двір. Величезна і яскрава, із дивним криком. Все, точно вона щастя! Бо навіть у зоопарку таких не бачили.
До експедиції готувались ґрунтовно.
На балконі у Анюти знайшли стару клітку, в якій колись зайця тримали. Бо ж треба кудись ту пташку садити? За хвоста тримати довго руки відмовляться, а як щасливі стануть морозива зявиться досхочу, а як же його тримати?
Взяли й хліба трохи, і печива. Любка ще й цукерку поклала нехай не ображається пташка. Всі люблять цукерки, хіба ні? Щоб не сталося прикрості.
Не поспішали кудись. На носі від’їзд бабусі додому, а татусі вже чемодани до відпустки лаштували. Вдвох із сусідами збирались морським шляхом. До Чорного моря з Кропивницького дві годинки їзди. Не встигнеш і очі зімкнути вже запах моря, старенька хатина з великою садибою й гойдалками; море рукою подати. Казка!
Анюта чекала поїздки й до бабусі теж хотілось.
А ще шкода було Любку. Бо у тієї ні батькової, ні материнської бабусі не було. Як так? Хто тоді з-під поли цукерку дасть? Чи рукавички звяже, чи казки розповість про принцесу й козака, а не “Колобка”? Хто дасть панамку, таку, щоб аж стрічечка з неї падала?
Анюта думала: от зловлять пташку і буде у Любки бабуся. Може, й з тієї ж самої Полтавщини. Тоді й влітку не розлучатися! За таке і справді попрацювати не шкода.
За день до відїзду діти тихенько шмигнули з домівок гратись до подруги, як і щодня. Двері притиснули, непомітно усміхаючись, і на сходи стрибком!
Тепер свій двір, потім сусідній і ось він, похмурий дім, де пташка їхня живе.
А у дворі тиша. Спека така, що всі поховались. Лише димки від вечірніх багать у полі.
Поглянулись. Як шукати, якщо й питати нема кого? Любка вже носика скривила ось-ось розплачеться. Та Анюта не з тих, хто реве на порожньому місці! Потрібно значить, треба! Дружинам і морозиву не бувать, якщо не знайдуть цю капосну щасливу пташку.
Чого ж капосну? А тому, що якби була добра то сиділа б собі на вишні, поряд із підїздом, не довелося б її шукати!
Анюта скосила очі навколо, цапнула Любку за руку і гайда до підїзду. Стояти й чекати марна справа! Може, хоч у когось запитають, де живе та щаслива пташка.
Квартир у домі сила-силенна Поки по всіх дверях походили, мало пальці не позбивали. Одні не відкривали, інші сварились, знову ж діти бешкетують.
А далі ідуть, тарабанять у двері, де змогли дотягнутись:
Де живе пташка щастя?
Дорослі якісь чудні! Такий простий запит, а бояться! Лаються, руками махають. Хтось навіть погрожував лозиною. Аня з Любкою швиденько звідти дременули, але соковиту зелену дверку з вигадливою ручкою запамятали: туди більш ні ногою! У лихих людей щастя не водиться.
Урешті лиш в одній квартирі пощастило відчинив хлопчак трішки старший і у відповідь на питання лише знизав плечима:
Заходьте!
Пташки там не було. Але усяких дивини! Любка й Анюта й забули усе на світі.
Великі мушлі, крізь які чулося далеке море. Страшні маски з дерева. Корабель на полиці реальний «Свята Любов» з вітрилами, фігурками матросів.
То ми з татом майстрували. «Свята Любов», сказав хлопець.
О, як моє ім’я! розреготалася Любка.
Справді так звати?
Авжеж! Як і мою бабусю.
А де вона?
Мама? В лікарні. А ви чого самі?
Та тут дівчата згадали й пташку, й те, що обідати давно пора, й що, мабуть, усі вже їх шукають.
Біжимо, Любо!
Анюта, хапаючи Любку, побігла до дверей. Хлопчак наздогнав уже на порозі.
Ось, тримайте! простягнув пірїну павича.
Переливалося воно всіма барвами, що аж дівчата ротики розкрили. Щастя-ж, як є!
Це павине перо. Мама з зоопарку приносить. Беріть, нехай щастя вам буде!
Заховавши тихо диво у кишеньку, помчали додому.
Там справжня буря!
Плаксиві матері носились по двору, гукаючи. Тати нервово пихтіли сигаретами, чекаючи дільничного. Побачивши їх, мати Любки просто осіла на лаву:
Знайшлись…
І було все і сльози, і поцілунки, і лозина. Втім, кари особливої не вчинили часу не було.
А в хаті через кілька днів, на гойдалці у дворі старої дачі, знов лагідно шепотілись:
Знаєш, Любко, не треба нам ніякої там пташки!
Чому?
Бабуся казала: головне щастя там, де тебе люблять.
І що?
Та якщо не любили б не бігали б так шукати, коли зникли. Хіба не так?
Мабуть, що так…
Виходить, ми й без пташки щасливі.
…Може. А може й так!
Те літо стало для них найкращим спогадом про дитинство.
Анюта не раз думала: добре, коли є з ким згадати. Збережене на двох й не забувається.
Любка завжди була спокійнішою, все памятала краще. Може, тому й плітки не розносила, а лишень мовчки слухала, зважувала що й до чого.
А коли зустріла майбутнього чоловіка не відразу й упізнала, доки корабель «Свята Любов» не побачила на полиці.
Ти памятаєш?
Після весілля, витягла з улюбленої книги ту саме пірїну й показала чоловікові, сміючися, як він намагається пригадати дитячий день.
І було їм щастя довге цілих майже тридцять весен. З клопотами й турботами. З першими кроками доньки, а за нею й сина. З хворобою, коли Славко витяг її до найкращих лікарів, тримав за руку, поки майбутнє тулилось до дверей. І настане день, коли час зупиниться, і Анюта просто забуде вдихнути, бо й повітря, й життя підуть разом зі Славком. Але Любка буде поруч й не дасть втонути нагримить, втирає сльози й міцно обійме.
Тримайся, Анютко! Діти у тебе…
Анюта знов дихатиме. Щастя лишиться. Хоч не повне, але дане коханим. Діти вже дорослі. Та мама має бути.
«Поки хтось стоїть між дитиною та небом вона не сирота», казала бабуся.
Правда! Поки жива, треба жити: дітям допомога, внукам радість. До сина або до дочки скрізь чекають. Або й канікул дочекатись знову хата повна дітей, не до сну: хропіння під боком, і велике ліжко не порожнє. І старша внучка пригорнеться, слухаючи казку, яку вже тисячу разів чула.
І приходить спокій. Радість проста й легка, немов пірїна павича, що колись подарували в дитинстві.
Не у всіх так буває. Де-хто тягнеться до щастя і не дотягне. Валя й Анюта ж не впіймали пташки щастя, але його не загубили. Зрозуміли: головне дітлахи живі, а інше само прикладається.
Любка, була ще більша молодчинка. З чоловіком своїх дітей не мали. Любили одне одного так, що всі сусіди заздрили. Не вередували, не дошкуляли. Свекруха, Марія Кузьмівна, добра прийняла Любу, до серця пригорнула.
Жили душа в душу.
Коли мати чоловіка переїхала з іншого райцентру, дочки ремствували, проте домівку взяла поруч, не з Любкою, аби не тіснити. А потім допомогла знайти сина: працювала у пологовому відділенні й звернула увагу на хлопчика-сироту.
Все зважили, зробили мудро. На рік поїхали з міста, а повернулись з дитиною. Марія Кузьмівна пригорнула внука всім серцем. Рідня бурчала, та дивились любить як. Значить, рідний!
Сестри чоловіка щось підозрювали, та відкрито не нападали. Бо Марія стала суворішою: враз губи стисне й слухавку кине. Для внука віддала всі сили знала: головне, щоб дитя відчуло родину.
Так і жили: Люба, чоловік і син Павлик, який виріс офіцером. Тягав матір городами, внуків привозив, дружина його Світлана золото-дівчина, Любка наче справжня свекруха навчилася мудрості.
А у Світлани був хлопчик від першого шлюбу. Та Люба йому одразу: «Привіт, я твоя бабуся Люба! Біжи до ялинки там гостинці від Святого Миколая!»
Не треба багато, аби відчути материнське тепло. Любка це знала давно.
І влітку, як деревій, збиралися: дві подруги, шумно, весело, онуки хором у дворі.
Любо, на дачу вже час! Он як потепліло! Анюта підняла голову, вдивляючись у вишневий цвіт.
На вихідних поїдемо, тільки вікна помиємо!
І Паска рання цьогоріч. Порядок навести треба
Мої приїдуть на кілька днів старший вступати до Києва буде. Молодших, може, залишать на тиждень-другий.
А мої аж на літо, навчання у школі! Чекати ще й чекати.
Як чогось доброго чекаєш час повзе, а як прийде мигне й зникне. Але знаєш, Анютко?
Що?
Я за цю мить усе на світі віддам. Бо живеш цими хвилинками, радість нанизуєш, як коралі Справжнє щастя коротке, але його треба бачити.
Це правда! Памятаєш, як ми шукали свою пташку щастя?
Авжеж! Люба зареготала, складючи руки на грудях. Я ж тиждень тоді сісти не могла мама так злякалась, що тато дав ременя! А ти поруч була!
Було, було Знаєш, Любо, думаю, що ми ту пташку тоді таки впіймали. Не помітили, як, та й живе вона з нами. Як інакше пояснити, що всі наші мрії справдились? Є в нас усе, про що інші жінки мріють: чоловіки, діти, внуки. Не скажеш, що нещаслива?
Справді. І час нашим пташкам щастя помахати крильцями, щоб щасливими стали ті, кого ми любимо Ніби й не впіймали, а тримаємо досі, всміхнулася Люба і глянула на вишню, як пелюстки закружляли у невидимому танку.
Теплий вітер приніс запах цвіту і шепіт далекої памяті. Анюта простягнула руку, ніби гладячи те саме павине перо, що по-господарськи заховано в книзі. Десь у глибині душі обидві знали: головне щастя це бути поряд, співати на одній хвилі навіть серед буденності, сміятись, переживати, памятати перше морозиво й останній поцілунок.
Сонце ковзало за дахами, вечір сплітав навколо лавочки німі обійми. А з вікон уже чути було сміх дітей: покоління колись маленьких мрійників ділили двір, як колись їхні матері. І здавалося ще мить, і вишня опустить на лавку білосніжну ковдру безтурботних споминів.
Бач, Любо, прошепотіла Анюта, щастя ж поруч Нам тільки треба не забувати, як його впізнати.
А по-моєму, усміхнулася Люба, підштовхуючи подругу плечем, ми вміємо. Бо воно отут, поклала долоню собі на серце й другу на Анюти.
І в ту мить повз пройшов хлопчик, удавано важливий, із переливчастим павиним пером за ухом.
Доброго вечора, бабусі!
Подруги перезирнулись і засміялися так, як у дитинстві: від щастя, що зігріває навіть старий двір і вже дорослі серця.
І найбільша у світі пташка щастя помахала їм своїм безцінним, майже невагомим крилом.
