**Щоденниковий запис**
Ось уже кілька тижнів я спостерігав за новою сусідкою, яка заселилася на першому поверсі навпроти. Її звали Соломія. Трохи за тридцять, а її маленькій доньці Настуні — усього чотири. Жінка розлучилася з чоловіком і тепер сама опікувалася дитиною, водячи її до садочка у дворі.
Ми познайомилися з Соломією, і ледь почали вітатися при зустрічах, як уже через тиждень я сидів із Настею у себе, коли сусідка йшла на «зустріч».
— Вона в мене тихенька, гратиметься ляльками на підлозі, а ти роби свої справи, — пояснила Соломія. — Дуже дякую, що виручаєш. Повернуся до ночі.
Я лише знизав плечима, і тільки коли вона поспішно вийшла, до мене дійшло — пішла на побачення.
— Оце так «зустріч»… — пробурчав я, дивлячись на дівчинку, яка, як і обіцяла матір, спокійно гралася в кутку.
У мене власне життя не складалося. Двадцять вісім років — саме час заводити родину, але ні коханої, ні дітей не було.
— Це тому, що ти застарілий, — казали друзі. — Сидиш у хаті, як хлібина в печі. Треба виходити в люди, знайомитися, а то просидиш молодість, чекаючи принца на білому коні.
Я згоджувався, але нічого не робив. Соромився своєї неповороткості, вважав себе звичайним. Тепер, коли Настуня часто гостювала в мене, я й зовсім не міг зрозуміти, як можна кидати таку чудову дитину заради побачень.
Для мене сім’я була святим, а діти — ще більше. Настю я полюбив всім серцем: читав їй казки, ліпив із пластиліну, грав у ігри.
— Ой, Романе, мені з тобою не розрахуватися, — шепотіла Соломія, забираючи напівсонну доньку вже пізно ввечері. — Ти мій рятівник.
— А батько? — запитав я колись. — Вона часто його згадує, сумує.
— Навідував би, та зараз у відрядженні. Ох, ці його відрядження! То місяць, то півтора… Через них і розійшлися. Скоро повернеться — тоді тобі легше буде, братиме її на прогулянки. Дуже любить, засипає іграшками, але грошей дає мало… — усміхнулася Соломія.
І справді, незабаром з’явився батько — стрункий білявий чоловік, який узяв Настю на руки і довго не відпускав. Я випадково побачив цю сцену з вікна кухні і навіть просльозився — так щиро вони раділи один одному.
Через кілька днів я познайомився з Олегом — батьком Настюні. Дівчинка вже звикла бігати до мене, коли мати йшла по справОдного разу, коли Настуня обіймала нас обох і щасливо сміялася, я зрозумів, що саме так виглядає справжнє щастя.
