Пирог примирення
Оля, клянусь, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає в стелю, я подам на нього до суду за цькування! Іван, стоячи у передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, попри прохолодний вечір. Боня, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
Іване, тихіше, діти сплять, Оля, сидячи на дивані з вязанням, втомлено потерла скроні. Її спиці зупинилися, а на колінах лежала недовязана дитяча шапка. І не до суду, це занадто. Він просто причепився. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
Пояснити? Іван шпурнув ганчірку у відро, його очі блиснули. Він учора в підїзді кричав, що Боня «смердить» і «псує його квіти»! Олю, наш пес навіть на клумби не ходить!
Знаю, знаю, Оля відклала вязання, її голос був мяким, але напруженим. Але він сусід, Іване. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спеку пиріг, спробую задобрити.
Іван фуркнув, дивлячись на Боню, який упустив качку і тепер лизав підлогу.
Пиріг? він похитав головою. Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в управи, я за себе не ручаюся.
Оля та Іван, молода пара з двома дітьми восьмирічним Данилком і шестирічною Софійкою жили в цьому пятиповерховому будинку вже пять років. Завівши Боню, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній підїзд став ареною сусідських розборок, а будинок пахнув не лише собачою шерстю, а й претензіями.
—
Все почалося через тиждень після появи Боні. Оля, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери у кадках біля підїзду, які Петро Іванович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері в двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович худий, у випрасуваній сорочці, із записником і ручкою, як слідчий на завданні.
Олено Василівно, це ваш пес мої гербери розчавив? його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в багнюці!
Петре Івановичу, вибачте, Оля розгубилася, тримаючи Боню за нашийник. Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?
Інший? Петро Іванович прищурився, щось занотовуючи у книжечку. У підїзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, або я в управу напишу!
Оля вимусила посмішку, закриваючи двері. Боня, не розуміючи, ткнувся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Івану, який чистив картоплю на кухні.
Він що, з глузду зїхав? Іван кинув ножа, його обличчя почервоніло. Боня навіть у підїзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олю, без церемоній.
Не треба, Оля похитала головою, помішуючи суп. Він самотній, чіпляється з нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.
—
Наступного дня Оля спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані пилинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач та ідеально заправлений диван.
Петре Івановичу, я пиріг принесла, Оля усміхнулася, подаючи пакет, загорнутий у фольгу. Можна поговорити про Боню? Він не винен у квітах, ми за ним стежимо.
Пиріг? Петро Іванович прищурився, але взяв пакет, понюхавши його, як детектив. Хитро, Олено Василівно. Гаразд, заходьте, але ненадовго. Ваш пес гавкає зранку, брусить підїзд, смердить. Це неприйнятно!
Він майже не гавкає, Оля намагалася говорити мяко, сідаючи на край стільця. І сліди ми прибираємо. Може, це діти натоптали? Або хтось інший пошкодив квіти?
Діти? Петро Іванович хмикнув, роблячи помітку у книжечці. У дітей лап немає. Приберіть пса, або я вживу заходів.
Оля пішла, відчуваючи, що пиріг не допоміг. А ввечері в підїзді зявилася обява, написана акуратним почерком на аркуші А4: «Прохання прибрати собаку з підїзду! Він псує квіти та порушує порядок! П.І.». Іван, побачивши це, почервонів, зірвавши аркуш.
Це війна, Олю! він ткнув пальцем у папір, стоячи в передпокої. Зараз піду і вискажу йому все!
Іване, не треба, Оля схопила його за руку, поки він надягав кросівки. Давай спробуємо ще раз. Якщо не вийде, подумаємо.
—
До кінця тижня ситуація стала нестерпною. Петро Іванович стукав у стелю кожногоА через рік Петро Іванович, йдучи на пенсію, несподівано подарував Боні нову іграшку мячика, який колись належав його коту Барсикові.
