Оленко, клянуся, якщо цей Іван Петрович ще раз постукає у стелю, я подам на нього в суд за знущання! Андрій, стоячи у передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос дрижав від злості, а футболка промокла від поту, незважаючи на прохолодний вечір. Барсик, провинувато виляючи хвостом, жував ґумову качку біля дверей.
Андрію, тихіше, діти сплять, Олена, сидячи на дивані з вязанням, втомлено потерла скроні. Її спиці завмерли, а на колінах лежала недовязана дитяча шапка. І не до суду, це занадто. Він просто… причепився. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
Пояснити? Андрій шпурнув ганчірку у відро, його очі блиснули. Він учора в підїзді кричав, що Барсик «смердить» і «псує його квіти»! Оленко, наш пес навіть на клумби не ходить!
Знаю, знаю, Олена відклала вязання, її голос був мяким, але напруженим. Але він сусід, Андрію. Якщо почнемо війну, життя не буде. Я спеку пиріг, спробую задобрити.
Андрій хмикнув, дивлячись на Барсика, який упустив качку і тепер лизав підлогу.
Пиріг? він похитав головою. Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в управління, я за себе не ручаюся.
Олена й Андрій, молода пара з двома дітьми восьмирічним Максимом і шестирічною Софійкою жили в цій пятиповерхівці вже пять років. Завівши Барсика, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Іван Петрович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній підїзд став ареною сусідських чвар, а будинок пах не тільки собачою шерстю, а й претензіями.
—
Все почалося через тиждень після появи Барсика. Олена, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери у кадках біля підїзду, які Іван Петрович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері у двері постукали. На порозі стояв Іван Петрович худий, у випрасуваній сорочці, з записниковою книжкою та ручкою, як слідчий на завданні.
Олено Миколаївно, це ваш пес мої гербери розчавив? його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в бруді!
Іване Петровичу, пробачте, Олена зніяковіла, тримаючи Барсика за нашийник. Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?
Інший? Іван Петрович примружився, щось занотовуючи у книжку. У підїзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, або я до управління напишу!
Олена вимусила посмішку, зачиняючи двері. Барсик, не розуміючи, потявся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Андрію, який чистив картоплю на кухні.
Він що, з глузду зїхав? Андрій кинув ніж, його обличчя почервоніло. Барсик навіть у підїзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олено, без церемоній.
Не треба, Олена похитала головою, помішуючи борщ. Він самотній, причепився від нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.
—
Наступного дня Олена спекла яблучний пиріг з корицею й постукала до Івана Петровича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані порошинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально заправлений диван.
Іване Петровичу, я пиріг принесла, Олена посміхнулася, подаючи горщик, загорнений у фольгу. Можна поговорити про Барсика? Він не винний у квітах, ми за ним стежимо.
Пиріг? Іван Петрович примружився, але взяв горщик, понюхавши його, як детектив. ХитрІван Петрович, нарешті усміхнувся, взявши пиріг, а в їхньому підїзді знову запанував мир.
