Ось як це звучало б за нашими реаліями:
Донька зібрала нас за столом, щоб поділитися новиною. А після вечері ми її з зятем виставили з хати.
Я вже й не тямлю цю молодь. У них, здається, взагалі немає ніякого глузду. Наша Оленка влаштувала сімейну вечерю — ніби звичайну, святкову, з салатами, тортом, свічками. Скликала всіх — мене, чоловіка, онука та свого чоловіка Миколу. Живемо разом у звичайній трешці на околиці Львова. І так тіснота, а тут ще й це…
Коли Оля з Миколою одружилися, ми відразу взяли їх до себе. Так вийшло — вона завагітніла, весілля було швидким, все якось несвідомо. Ми не докоряли, допомагали, як могли, і запропонували жити у нас, щоб змогли зібрати на свою оселю. Говорили: «Відкладайте гроші, хоч на перший внесок за іпотеку. Все розуміємо, але коли онук підросте, буде ще гірше».
Вони ніби кивали, погоджувались. Але на ділі — нічого. Тільки обіцянки, балачки, а результат — нуль. Живуть, як діти, і навіть подяки не чути. Ми терпимо, хоча в нас з чоловіком і свої хвороби, і свій вік, хочеться спокою. Але заради доньки — мовчимо.
І ось сидимо за столом. Оленка посміхається, очі грають. Ми з чоловіком навіть переглянулись: «Може, таки вирішили з’їхати?»
Та ні. Вона піднімає келих, оглядає нас і каже:
— Мамо, тату… Я вагітна!
У мене аж у вушах задзвеніло. Сиджу, дивлюсь на неї і не вірю. Здавалось, підлога пливла. Хотілося або реготати з безвиході, або ридати. Ще одна дитина? У цю тісну хату? Та куди вже…
— Олю, ти взагалі розумієш, що робиш? — тихо, але різко спитав мій чоловік. — Де ви житимете вшосте? Чи думаєте, ми й далі будемо вам няньками?
А Оля навіть не зніяковіла. Вона, мабуть, чекала, що ми зрадіємо, обіймемо, вітатимемо. Але цього не сталося.
— Я думала, ви будете щасливі… — пробурмотіла вона, а Микола одразу встряв:
— Ми сподівались на підтримку, а ви відразу в лоб. Це ж наша сім’я!
— Ваша? — не витримала я. — А ми тоді хто? Прислуга? Банк? Ми ж просили: зберіть на свою оселю! А ви… ще один рот, вибачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері ніхто ні з ким не розмовляв. Наступного дня Оля навіть не привіталась. Вони образились. На нас. За те, що ми не стрибали від щастя. За те, що не в захваті від того, що в цій тісній хаті буде ще одна дитина, ще один плач уночі, ще одні санки в коридорі, ще одна причина розсувати стіни.
Ми з чоловіком поговорили. Спокійно. Твердо. Вирішили: годі. Ми не можемо й не хочемо більше жертвувати своїм життям, своєю старостю, своєю тишею. Їм майже тридцять. Час дорослішати.
Я підійшла до доньки і прямо сказала:
— Олю, ми тебе любимо. Але ви дорослі люди. Хочете другу дитину? Чудово. Тільки виховуйте її у своїй хаті. Ми більше не можемо бути вашою страховкою.
Вона спалахнула. Сказала, що ми жорстокі, що «так із дітьми не поводяться». Але, вибачте, я вже поводилась — коли сиділа з їхнім сином, коли віддавала пенсію на підгузки, коли варила борщі й прасувала сорочки. Тепер — досить.
Зібрали речі, знайшли орендовану квартиру. Пішли з образами. А ми залишились — у нашій трешці. У тиші. З відчуттям, що зробили правильно, хоч і важко. Але іноді, щоб хтось подорослішав, треба відпустити. Навіть якщо це твоя власна дитина.
