Щасливі зміни
Олеся Іванівна вийшла з під’їзду й зупинилася. Трохи примруживши очі, поглянула на небо, міркуючи, чи не збирається дощ, і лише тоді ледве кивнула сусідкам, що сиділи на лавочці. Пішла далі, піднявши підборіддя. Жінки, які замовкли біля неї, заворушилися, зашушукалися, кидаючи Олесі вслід не надто добрі погляди.
Скільки років Олесі Іванівні – ніхто точно не знав. Вже на пенсії, але волосся з просіссю завжди модно підстрижене, очі злегка підведені, як годиться, фігура струнка – ні живота, ні зайвих зморшок.
Одні вважали, що їй за шістдесят, інші – що трохи за п’ятдесят. Особливо злі язики стверджували, що вже й за сімдесят, а виглядає молодо завдяки пластичним хирургам.
— А чого їй погано виглядати? Чоловік був нормальний, не пив, не бив. Тихенько, без скандалів, пішов до молодшої. Один син – клопоту не доставляє. Ні онуків, ні кішки, ні собаки. Живе, як королева.
— Ти? Королева? Ой, Катерино, смішиш, – підштовхнула сусідку одна з жінок.
— А що? Якби мій Олесь не зависав у шинку, може, і я так б ходила. Вийшла б, зиркнула на всіх згори й пішла собі.
Сусідки дружньо зареготали.
— Диви, а Василь на Олесю вирячився, навіть кущі перестав підрізати, – прошепотіла одна.
— Та ну його, хай собі шукає когось простішого, – зідхнула інша.
— А чим Василь поганий? Не п’є, руки золоті, – заступилася за нього третя.
— Чого ви такі злі, бабусі? Годі вже Олесі кістки перемивати, – кинув їм Василь і знову взявся за кущі.
Олеся здогадувалася, що її обговорюють. Чула уривки фраз, помічала недобрі погляди. Та вже давно не звертала на це уваги.
Життя в неї було, як у багатьох – не без клопоту. Чоловік був гарний, статний, жінки за ним ходили. Скільки сліз через це вилила… А коли він таки пішов, думала – світ зірвався. Ради сина взяла себе в руки. А ось чоловіків близько більше не підпускала.
Один син, Тарас, уже під тридцять, а досі не одружений. Олесю це не тішило. Невже нормально, щоб дорослий син жив із матір’ю? Дівчата були, але до весілля справа не доходила.
Не всі їй подобалися. Чесно кажучи – жодна. Але втручатися не лізла. Знала: заборониш – тільки гірше буде. Терпіла. Іноді Тарас сам розставався, іноді його кидали.
Одній дівчині ледь не зробив пропозицію. Гаразд, нехай одружуються, час уже. Олеся не перечила. Тарас, як належить, пішов знайомитися з батьками. А повернувся похмурий. Виявилося, батько нареченої – пияка, у матері через його побої проблеми зі здоров’ям. Випили за знайомство – і давай батько будучому зятю «розум давати», ледь не до бійки дійшло.
— Мамо, що робити? Я її люблю, але як із такими родичами спілкуватися? – запитав Тарас.
— Що вдієш? Це ж батьки – їх не зміниш. Якщо готовий – одружуйся, – відповіла Олеся.
На щастя, вони розійшлися.
Після прогулянки Олеся почитала книжку, задрімала, а потім готувала вечерю, час від часу поглядаючи на годинник. Тарас запізнювався. «Знов закохався», – подумала вона. І справді – син прийшов не сам.
— Мамо, знайомся, це Оксана. Оксанка. А це моя мама, Олеся Іванівна, – представив Тарас.
Олеся глянула на Оксану й ахнула. Очі, як незаймані озера, ямочки на щоках… На таких одружуються. Ну що ж, час прийшов.
— Чому не попередив? Я б щось смачніше приготувала, – незадоволено поморщилася Олеся.
— У тебе завжди смачно, – обійняв її син, притуливши голову до плеча.
— Коли підлещуєшся, значить, щось потрібне. – Вона легко штовхнула його пальцем у лоб. – Мийте руки, будемо вечеряти.
З ванної довго лунав сміх. У кухню вони увійшли червоні й— Мамо, а ми теж скоро заведемо собі такого милого котика, як у тебе! — радісно скрикнула Оксана, обіймаючи Тараса, а Олеся Іванівна, хоч і здивована, але з теплом у серці, зрозуміла: ось і щастя постукало у її двері.
