“В тісноті, та не в образі”
— Оля, ну нічого страшного, трішки стиснешся. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері лунала залізна впевненість, яка не терпить заперечень.
— Мамо, яке “стиснуся”? Це наша квартира, ми з Іваном тут живемо! Куди нам стискатися? — Оленка ледве стримувала гнів.
— А їй у тій брудній гуртожитку ютитися? Знімати квартиру нам не по кишені, ти бачила ціни? Все, вирішено: Марічка житиме у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мамо, ми так не домовлялися!
— Тепер домовилися. Ми — сім’я, маємо допомагати одна одній.
— Сім’я? Серйозно? А ти пригадай, як…
— Годі, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову обірвано. Оленка стояла посеред кухні, стискаючи телефон, наче він міг дати відповіді. Вона була вражена нахабством матері. Хоча чому дивуватися?
Оленка завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж вдруге і народила Марічку, Олі, у її шість років, довелося швидко дорослішати.
— Ти вже велика, маєш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олю звалилася купа справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до магазину, грати з Марічкою, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішів незабаром після народження Марічки, залишивши їх утрьох.
Мати обожнювала Марічку, розкошувала її, як могла. Найсмачнішу цукерку — Марічці, новий одяг — Марічці, у кафе замовляли те, що хоче Марічка, у кіно йшли на фільм, який обере Марічка. Дівчинка росла в любові й ніжності, мати навіть не думала навантажувати її домашніми справами.
Марічка розкидала речі, ніколи не прибирала, лише вимагала й капризничала:
— У Таньки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашнє? Замовим суші!
— Де мої улюблені джинси? Олько, ти їх не постирала? Я маю? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Марічкою. Оленка намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Марічка росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мамо!
— Знаю. Але ти сильна, а Марічка — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Марічку всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Оленці потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажах або взагалі брати б/у. Вона ніколи не питала, як Оля вчиться, чим живе.
Оленка втомилася від цієї несправедливості й поклялася собі вирватися з дому якомога швидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був невеликий, але кожну гривню Оля складала в бляшану коробку з-під чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітки. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці заніміли, але завдання виконала. Дома відВідкрила коробку — і ледве не зомліла від жаху: вона була пуста.
