Між мною й його минулим — дитина, яку він не захотів полюбити.
Ми з Артемом одружилися, коли вже давно не були юнаками. Мені тридцять два, йому тридцять три. За плечима — не просто досвід, а цілий музей помилок, розчарувань і несбутих сподівань. В нього — розлучення й донька. В мене — тихе минуле без дітей і бур. Я не була проти його спілкування з дитиною, навпаки — підтримувала, підштовхувала… але Артем не хотів цього зв’язку. Зовсім.
Свою першу дружину він узяв не з кохання, а під натиском матері. Та, дізнавшись, що дівчина вагітна, заявила: «Ти зобов’язаний одружитися! Ти не даш її батькам зазнати ганьби!» Батьки тієї дівчини благали, тиснули, умовляли — і Артем здавився. Після реєстрації — швиденько в рейс. Він щойно закінчив морехідку, тому негайно вирушив у море. Ні весілля, ні перстеня — лише сухий підпис у ЗАГСі.
Поки він подорожував океанами, дружина народила дівчинку. Він повернувся, взяв її на руки — і… нічого не відчув. Ані радості, ані теплоти, ані прив’язаності. Лише втому й спустошення. Але раз уже взяв на себе роль батька — грав її. Ходив у рейси, повертався, привозив гроші, займався бізнесом, годував родину. Жили в квартирі, подарованій тестем за «порятунок честі» їхньої доньки. Але кохання в тому домі не було. Навіть інтим — рідкість. Як розповідав Артем, за увесь час можна на пальцях перелічити, коли вони справді були дружиною й чоловіком.
Коли-небудь це мусило тріснути. І тріснуло: він повернувся з чергового рейсу — і довідався, що дружина йому зрадила. Вона не заперечувала. Ридала, благала пробачення, казала, що це випадковість. Але Артем зрозумів: це вихід. Він зібрав речі й пішов. Без скандалів, без сліз. Просто зачинив двері. Батьки тієї жінки навіть не намагалися його вмовити — усім було зрозуміло.
Він ще двічі сходив у рейс, а потім вирішив: досить. Відкрив свою справу. За три роки бізнес уже клеїв, колишня дружина з дитиною отримували непогані аліменти, і все, здавалося, влаштувалося. А потім з’явилася я.
Познайомилися ми через роботу. Він приїхав закупити будматеріали, і ми розбалакалися. За кілька днів мені кур’єр приніс букет і запрошення до кав’ярні. Все розвивалося швидко, гарно, щиро. Ми одружилися. Але я вже знала, що його мати — жінка з характером. Вона одразу запідозрила, що й мій шлюб з її сином — вимушений. Сумнівалася, не довіряла. Але я заспокоїла: дітей поки не плануємо, хочемо краще пізнати одне одного.
Тоді вона з полегшенням зідхнула… і почала щовихідних привозити до нас ту саму дівчинку — Славоньку. Дівчинку, яку мій чоловік, вибачте, навіть не сприймає як доньку. Як і її матір. Він відсторонений, холодний, майже байдужий. А свекруха — ніби навмисне. Шепче мені: «Сподіваюся, він її таки полюбить». Але ж дитина це відчуває. Вона заходить у дім і одразу біжить до мене. А тато? Тато надягає навушники, сідає за комп’ютер і поринає у «танчики».
А я лишаюся зі Славою. Капризна, ображена, роздратована. І як би я не старалася — усе не те. Вона не хоче бути тут. Не хоче бути з ним. І я її розумію. За пару годин я вже сама на межі — і дзвоню свекрусі, щоб забрала. Вона приїжджає. Переступивши поріг, одразу питає: «Ну як вони? Поговорили? Підружилися?» А що їй відповісти? Що її син знову просидів три години у віртуальному бою, а я, як завжди, була нянькою, вихователем і жилеткою для чужої дитини?
Свекруха одразу змінює тон. Починає дорікати. Каже, що це я винна, що не допомагаю йому налагодити контакт. Що, мовляв, усе залежить від жінки — вона «цемент родини». А я? Я втомилася бути цементом, який тримає на собі чужу провину, чужі помилки й чиюсь байдужість. Я стараюся. Але в мене немає чарівної палички, щоб змусити чоловіка полюбити свою дитину. І якщо він сам цього не хоче — скільки б я не метушилася, не вигадувала, не старалася, нічого не вийде.
А винна, звісно, знову я.
