РІДНА ДРУЖИНА
Як тобі вдається стільки років жити з однією дружиною? Який твій секрет? мій брат Іван щоразу, приходячи до нас гості в Києві, питав про це.
Любов і величезне терпіння. Ось і весь секрет, завжди відповідав я однаково.
Це не для мене. Я люблю всіх жінок. Кожна для мене загадка. А жити з прочитаною книжкою дякую, не треба, віджартовувався Іван.
Молодший брат Іван одружився у вісімнадцять. Його наречена, Оксана, була на десять років старшою. Гарна дівчина, щира, повністю віддалася коханню до Івана. А Іван просто грався її почуттями.
Оксана офіційно оселилася в домі чоловіка на Оболоні, де жили ще семеро родичів, і народила йому сина Михасика. Жінка була впевнена: нарешті впіймала журавля свого щастя. Молодим виділили крихітну кімнатку.
У Оксани була дивовижна колекція порцелянових статуеток, якою вона так дорожила. Усього десять цінних фігурок. Вона поставила їх на старий комод так, щоб кожен міг побачити. Уся наша велика родина знала, як вони їй дорогі. Оксана часто підходила, розглядала та милувалася статуетками.
Тоді я сам лише придивлявся до дівчат, мріяв знайти одну єдину. І, випереджаючи події, скажу: моя мрія збулася. Зі своєю дружиною я разом ось уже більше ніж пів століття.
Іван і Оксана прожили разом десять років. Оксана не мала чим похизуватися в цьому шлюбі. Вона щиро любила чоловіка і Михасика, старалась бути гарною дружиною та господинею. Покірна, спокійна, домовитлива. Чого не вистачало Івану?
Одного разу мій брат прийшов додому напідпитку. Щось йому не сподобалось у вигляді чи поведінці Оксани. Почав прискіпуватись, грубити, смикати за руку. Оксана, передчуваючи сварку, просто забрала сина й вийшла у двір. І тут раптом пролунав моторошний гуркіт. Вона одразу зрозуміла: розбилися її статуетки.
Коли Оксана увійшла до кімнати, не повірила очам її колекція розсипалася дрібними шматочками. Лише одна фігурка якимось дивом залишилася цілою. Вона підбігла до неї, підняла, поцілувала. Жодного слова не сказала Івану лише в її очах стояли сльози.
Відтоді між Іваном та Оксаною зявилася прірва. Мені здавалося, що Оксана думками була вже не з родиною. Вона й далі виконувала все, турбувалась про сина й чоловіка, але вже без тієї теплоти й натхнення.
Іван став частіше пити. Поряд з ним зявилися легковажні знайомі, сумнівні подруги. Оксана усе бачила і розуміла, але мовчала, наче замкнулася у собі. Вона ставала все більш відчуженою, непричетною до тієї метушні. Брат усе рідше бував вдома, згадував сімю хіба що під впливом алкоголю. Оксана зрозуміла: за вітром в полі не набігаєшся. Зрештою вони розлучилися тихо, без скандалів чи принижень. Оксана з сином повернулися в рідний Чернівці, а єдина вціліла статуетка лишилася на згадку. Оксана залишила її з прощальним смутком.
Іван не нудьгував. Почалися гучні вечірки, у нього нові знайомі, ілюзія свободи. Він легко закохувався й так само легко прощався. Це життя вело його до прірви. Тричі Іван одружувався, тричі розлучався. Він все частіше напивався до безпамятства. Попри це, Іван був знаним економістом у Київському економічному інституті його запрошували читати лекції в різних містах країни. Навіть вийшов підручник з економіки з його імям на обкладинці. Передрікали блискуче майбутнє. Але алкоголь і розгульне життя зруйнували усе.
З часом у родині вирішили, що Іван вгамувався й взявся за розум. Ми зітхнули з полегшенням, коли він оголосив про новий шлюб з ефектною жінкою на імя Марта. Весілля було камерним. У Марти був сімнадцятирічний син. Всі помітили між хлопцем і Іваном симпатії не виникло. Вони були занадто різними. Іван не звернув на це уваги, ніби не розумів, що бере жінку з “приданим”. Саме пасинок і став причиною чергового розлучення через пять років. Вони з Іваном ледь до бійки не доходили.
Потім навколо Івана мерехтіли нові жінки Ліля, Дарця, Любомира… У кожній бачив майбутнє, обіцяв собі, що цього разу буде інакше.
Але доля мала свої плани. У пятдесят три Іван тяжко захворів. Поруч з ним уже нікого з коханих жінок не було. Тихо і безслідно розчинились у минулому. Доглядали за ним я з сестрами.
Семене, під ліжком чемодан. Дістань, говорити йому вже було тяжко.
Я витягнув запилений саквояж, відкрив і не повірив очам: там лежали нові порцелянові статуетки, загорнуті в рушники.
Це я збирав для моєї Оксаночки. Не можу забути той її безмовний докір, коли знищив колекцію… Намучилася вона зі мною. Я по Україні мотався у відрядженнях, купував фігурки, де тільки був. У валізі подвійне дно візьми звідти гроші, це всі мої накопичення. Передай рідній дружині, нехай пробачить. Більше ми не побачимося… Семене, пообіцяй, ти все це їй передаси, Іван відвернувся до стіни.
Добре, Іване, все виконаю, я ледве промовив, відчуваючи, що брат помирає.
Під подушкою конверт з адресою Оксани, Іван не озирнувся, не зміг.
Оксана й досі мешкала в Чернівцях. Михасик тяжко хворів, лікарі лише знизували плечима радили їхати на лікування у Європу. Про це я дізнався з її листа, що був під подушкою Івана. Як виявилося, вони не втрачали звязку, хоч і спілкувалися тільки листами. Причому писала Оксана, Іван не відповідав.
Після похорону брата я зібрався в дорогу. Треба виконати останню обіцянку Івану.
Зустрівся з Оксаною на крихітній станції під Чернівцями. Вона дуже зраділа мені, міцно обійняла:
Ой, Семене, ви з Іваном, як дві краплі води! Прямо одне обличчя.
Я вручив їй чемодан, попрохав пробачення так, як хотів Іван:
Оксано, пробач свого невдалого чоловіка. Усе це тобі. Там гроші і ще дещо від нього. Дома подивишся. Ти для Івана завжди була рідною дружиною. Памятай.
Ми з Оксаною попрощалися назавжди.
Від неї прийшов тільки один лист.
«Семене, дякую тобі і Івану за все. Я вдячна Богові, що Іван був частиною мого життя.
Статуетки ми з Михасиком вдало продали. Знайшовся справжній знавець. Не могла я дивитися на ті фігурки спокійно кожна з них побувала в руках мого коханого. Шкода, що доля розлучила нас так рано. На виручені гроші ми змогли виїхати до Канади, до моєї сестри, яка давно кликала. Тут Михасик почувається набагато краще. Залишилася тільки надія що Іван покличе… Не покликав. Але я щаслива, що для нього була рідною дружиною. Значить, не зовсім збайдужів. Прощай.»
Зворотної адреси не булоЯ довго сидів із її листом у руках біля вікна своєї київської квартири. За шибкою повільно падав сніг, і в кожній сніжинці, здавалось, танцювали спогади про юність, про Івана, про Оксану з сумними очима та про ті далекі вечори, коли ще вірили в щасливе «разом». Мені стало ясно: щастя вимірюється не тим, скільки фігурок залишилося цілими, а скільки прощення лишилося у серці.
Я згадав, як Іван колись сміявся з моїх слів про любов і терпіння. Та тепер бачив: хоч би як крутилася доля, людині не сховатися від своїх почуттів і провин. Оксана вміла прощати навіть тоді, коли це здавалося неймовірним, і, можливо, саме тому в її житті зявився шанс на новий початок серед чужини.
Закриваючи листа, я відчув, як стискається щось у грудях. Хотілося подзвонити Оксані, почути її голос, сказати хороші слова, але це вже було би зайвим. Її шлях уже інший берег, інше життя, інше місто. Я міг лише молитися за неї та Михасика, за душу мого брата.
Усе минає. Та залишаються світлі сліди від тих, кого ми справді любили, і хто любив нас по-справжньому навіть якщо це було мовчки, навіть якщо це було прощанням.
Я піднявся з крісла, тихо підійшов до комода і поставив на нього невеличку глиняну фігурку, дитячу роботу онуки. Ще одна статуетка у цій історії, але вже з новою надією.
І тільки зараз я по-справжньому зрозумів: оберігати кохання це теж мистецтво. І, можливо, найдорожчий експонат у нашій колекції памяті ніжність і прощення, які ми залишили у чиємусь серці.
