Власна мама вигнала мене з дому заради вітчима!
Я жила з татом до пяти років і це був, без перебільшення, найщасливіший шматок мого дитинства. Коли його не стало, мама вирішила повністю переключитися на себе а про мене згадувала хіба для проформи. У вісім років у мене зявився вітчим, який намагався контролювати кожен наш подих, і моє життя перевернулося догори дригом.
Ми жили за особистим розкладом мого вітчима все чітко і строго. Розподіл хатньої роботи теж був його “фішкою”. Щоправда, власноруч він робити нічого не поспішав, бо «втомлювався на роботі». Мама змушувала мене виконувати кожну його забаганку, бо боялася, що він розсердиться і тоді скандал на всю квартиру, а може й далі, на весь підїзд.
Коли я підросла й стала підлітком, почала бунтувати поверталася зі школи, а треба було і вечерю готувати, і прибирати, і машину вітчима мити (да-да, ти не ослухався). А ця «закохана парочка» тим часом валялася на дивані й дивилась серіали. Потім мене ще відчитували так, що аж вуха вянуть: типу я невдячна й не ціную їхню «турботу», та могли й ляпаса врізати для профілактики.
Окрім даху над головою й тарілки борщу, який я ж і варила, мені не перепадало нічого. Якщо мені кортіло на гурток чи в спортивну секцію, з мене сміялися: мовляв, спочатку навчися гроші заробляти. Одяг купували рідко, але, якщо вже щось і дісталося згадували про це мені ще пару місяців.
Коли мені стукнуло вісімнадцять і я склала ЗНО, мама сказала, що час шукати собі квартиру, забути про університет і йти працювати мовляв, досить на шиї сидіти.
Ми жили в маленькому містечку, і знайти роботу тут справа майже героїчна. Звісно, я сподівалася, що вони передумають, коли побачать, як я стараюся, але мама тиснула все сильніше. От і решту літа замість підготовки до ЗНО працювала офіціанткою з 10 до 12 години ночі, з копійчаним окладом і майже без чайових. Накопичила хіба на дві орендні квартири, а що їсти то вже була окрема пригода. Через те, що пропускала пари, ЗНО написала слабо, в університет на бюджет не вступила а платити за навчання дякую, нема кому.
Влітку я звільнилася й пішла шукати кращу долю бо мама і вітчим щодня допитувалися: “Коли вже ти переїдеш?”. Зрештою, вони мене і виставили за двері.
Спробувала працювати в магазині побутової хімії, але через кілька днів надихалася чогось такого, що опинилась у лікаря. Повернутися туди вже не вийшло взяли іншу дівчину. Час йшов, я шукала хоч якесь джерело доходу, але всюди платили копійки навіть на проїзд не лишалося.
Посеред літа, на мій день народження, завітала тітка Олеся. Я до того нікому не нарікалась, але коли вона спитала «як там у тебе справи?», у мене прорвало сльози, скарги, повний комплект. Того ж дня вона спакувала мені речі й забрала додому. Відтепер батьки могли спати спокійно я вже далеко.
Тітка Олеська допомогла знайти роботу у міській книгарні можна було і підзаробити, і заодно готуватись до іспитів. Наступного року я здала ЗНО як треба й вступила на бюджет сама. Вдячна тітці до сьогодні вона завжди була поруч, не кинула мене наодинці, коли рідні сипали прокльонами та звинувачували в байдужості.
Час минув, університет закінчила, влаштувалася на хорошу роботу. Тепер тітку Олесю всюди з собою беру то в Польщу на відпочинок, то в Карпати, то ще кудись. Добре мати поруч свою людину, навіть якщо «рідні» виявилися чужими.
