З дитинства мати вчила нас допомагати одне одному. Та взагалі, як вчила вона просто йшла на роботу, а я самотужки виховувала менших брата та сестру. модна сказати, що я їх сама й виростила. Мама з батьком з’явились вдома тільки ранком та ввечері. Я й за тваринами доглядала, я й грядки сапала, їсти готувала, мила малих та прала одяг. Цілком впевнено скажу, що у свої дев’ять років я не знала, що таке бути дитиною. Образливо, але таке життя.Аби я не взяла на себе той тягар, батьки самі б не впорались.
Ось так я вклала всю себе та всю свою душу в менших, гадала, що коли виростуть, то дяка хоч якась буде, підтримка. Та куди там. Ось, наприклад – ми з чоловіком будували будинок, вони не допомогли навіть шпалери поклеїти. Ми з чоловіком удвох, а поряд дитина в колясці. Не кажучи вже про те, як ми разом стіни зводили, вичищали подвір’я від камінців та решти непотребу. Хоча ми просили приїхати, вони ж живуть за двадцять кілометрів від нас. Навіть автобусом їхати не більше пів години, а вони щей авто мають.
Але нічого, ми впорались. Коли ми повністю облагородили дім, подвір’я, посадили квіти, та між них альтанку з мангалом встановили, то брат із сестрою з’явились тут як тут.
-Ой, як у вас гарно! Оце ви молодці!Буде тепер де нам всім на свята збиратись! У вас щей кури та свині свої є, завджи будемо їсти свіженький шашличок.
Ми з чоловіком тільки переглянулись. Доказувати щось цим людям просто немає сенсу. Хоч як би образливо для мене це не було.
Пройшло приблизно півтора року, як ми оселились в новому будинку, та тут, малеча сильно захворіла. Потрібно було їхати в місто для більш доцільного лікування. Після огляду нам сказали, що необхідно зранку, ввечері та в обід приходити на крапельниці для малечі. Я ж відразу й подумала, що кладуть на стаціонар., проте ні, місць не було, лікарня переповнена.
– Вибачте, проте нам немає куди вас покласти, доведеться самотужки розв’язувати це питання.
Я була у відчаї, проте що робити, дитині лікування необхідне просто! Тож вирішила я звернутись до брата. Він жив сам в орендованій квартирі, гадаю, ми з малою за тиждень не сильно його притіснимо. Тим паче, що я буду й готувати й прибирати.
Брат, коли почув моє прохання відразу почав шукати дурні відмазки. То йому господар квартири не дозволяє геть нікого приводити додому, навіть родичів, то він розв’язує питання із переїздом, то дівчина в нього буде ночувати. Я послухала-послухала та й вибила дзвінок. Все з ним зрозуміло.
Залишилась сестра, але тут складніше, вона вже з хлопцем давно разом живе, навряд чи згодиться. Проте я помилилась.Вона дозволила в неї пожити, проте тільки три дні і продукти всі я сама маю купувати. Ну й нехай, хоч щось.
Проте пройшов тільки один день, з якого ми побули в квартирі тільки ніч, та нам вказали на вихід, адже мала дитина багато плаче та не спить в ночі. Вони з хлопцем втомились, тому через нас недоспали й не зможуть нормально працювати. Ось так.
Я й розумію, що ми в їхній квартирі зайві, але ж можна трішки потерпіти, хоча б з міркувань того, що ми родина. Я ж їх виростила, сама дитинства не мала, а тепер така дяка та підтримка... Я йшла до готелю із дитиною на руках та плакала здоровенними сльозами. Образливо та несправедливо. Сподівалась, що родина точно підтримає в тяжку хвилину, а воно геть навпаки вийшло.
