Кілька років тому не стало мого тата. Він поїхав на роботу в іншу область і там з ним трапився нещасний випадок. З того часу ми з мамою залишилися геть самі. Є татові батьки, мої дідусь з бабусею, але вони нас не люблять. Так мені каже мама і я сама це відчуваю.
Я не один раз чула, як мама жалілася сусідці, своїй подрузі, що вони вважають її й мене винними у смерті тата. Мовляв, якби моя мама так рано не завагітніла й татові не довелося одружуватися, а потім тяжко працювати, використовуючи всі можливі варіанти, нічого б не сталося і в них досі був би живий і здоровий син.
Баба й дід нас ніколи не любили й не приймали у свою сім’ю. Мама казала, що, коли вони з татом розписалися й прийшли них, ті виставили їх з дому й сказали шукати прихисток деінде. Так мама з татом почали винаймати хатину буквально по сусідству. Баба й дід, коли бачили мене чи маму на вулиці, відвертали голову. Я віталася до них, але вони ігнорували мене, вдавали, що мене не існує. Хіба я заслужила таке ставлення до себе?
А після того, як не стало тата, баба ще й чутки різні почала пускати серед сусідів про маму. Я постійно чула, як вона вночі тихо плаче. Я не хотіла, щоб вона так жила. Тому запропонувала їй поїхати з цього села. А що, нас більше нічого не тримало там…
Я без кількох місяців випускниця школи, тому відразу після закінчення ми з мамою спланували переїзд.
Але плани наші дещо змінилися. Я в школі дуже любила історію й мріяла вступити на історичний факультет. Я дуже хвилювалася, що мені не вийде вступити, що я занадто мало знаю, тому ночами перечитувала конспекти, які давав нам наш шкільний вчитель історії. Мама бачила, як я мучуся, тому записала мене до нього на репетиторство, щоб він мені допоміг з тими питаннями, які я не змогла сама зрозуміти.
Я не знаю як так сталося, але після кількох місяців в них з мамою виникло кохання. Він був не місцевим, неодруженим чоловіком, трішки старшим за мою маму, приїжджав до нас з міста, тому мало хто його знав. Невдовзі він запропонував мамі розписатися й жити разом. Мама дуже боялася осуду людей, адже вона вдова з дорослою дитиною і ще більше боялася, як її приймуть батьки Олександра Петровича. На її думку, вона більше не мала права бути щасливою. Але Олександр Петрович очевидно переконав її в протилежному. Вже зовсім скоро ми з мамою переїхали жити до нього в місто.
Знайомство з моїми дідусем та бабусею пройшло просто неймовірно! Вони живуть в сусідньому селі. Коли ми до них приїхали, вони накрили величезний стіл в саду. Бабуся відразу схопила мою маму за руку й потягла з собою на кухню, мовляв, допомогти їй з чимось. Не знаю, про що вони там говорили, але вийшли обоє посміхаючись. Значить, все пройшло добре… Дідусь відразу звернув увагу на мене, бо тато Олександр йому розповів, що я цікавлюся історією. Виявляється, в них у сім’ї це вже традиція. Дідусь викладач історії на пенсії, який застав дуже багато історичних подій на власні очі. Ми весь вечір сиділи й розмовляли про це. Я стільки цікавих історій дізналася, які я б не зустріла в жодній книжці!
Дорогою додому я думала лиш про одне — як же мені бракувало таких емоцій! Як мені бракувало сім’ї. Рідні баба й дід на мене навіть дивитися не хочуть, а чужі прийняли як свою рідну онуку. При тому, що бачать мене вперше…
