– Рідні люди голодують, а ти квартири купуєш! – гула мати.
– Катрусі й Марійці дістануться по дві кімнати, а Олегові – трикімнатна. Адже він обіцяв доглядати нас у старості, – промовив Василь Іванович, дивлячись у вікно, за яким тихо сипав сніг.
Ганна Михайлівна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. З пожовклих знімків на неї дивилися усміхнуті діти: Катруся з бантами, Олег у розірваних джинсах і маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.
Василь підійшов, сів поруч, поклав долоню на її руку: – Все чесно. По совісті.
Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Василь Іванович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.
Катруся дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила зі слізьми в голосі:
– Катрусю… Пішли батька немає…
Все ніби зупинилося. Як немає? Адже нещодавно разом святкували його день народження…
На похоронах Катруся трималася. Допомагала мамі, обіймала Марійку, намагалася вплинути на Олега, який хитався з порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе – продукти, рахунки, візити до матері.
– Олеже, скільки можна валятися? Тобі 25! – не витримувала Катруся.
– Відчепись. Не вчи мене жити, – бурчав брат.
– Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?
– Моя справа, – відвертався він до стіни.
Мати мовчала. Для неї Олег завжди залишався «хлопчиком».
Через півроку Ганна Михайлівна несподівано покликала Катрусю на розмову.
– У Олега проблеми… Він заліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.
– Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою копив!
– А що? Вони оформлені на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Олег скоро одружиться.
– Мамо… ти серйозно?
– Рішення прийнято, – відрізала мати.
Катруся пішла в нікуди. Дощ, калюжі, листя… Сіла на лавку. Подруга Оксана прихистила її на час. Катруся жила з коробками, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як у сусідів дряпаються коти або о третій ночі реве ліфт.
А мати дзвонила:
– Олег без роботи. Їсти немає чого. Допоможи.
– Я не можу! У мене іпотека, мамо!
– Квартири купуєш, а рідні голодують?! – вигукувала мати.
Одного разу прийшла Марійка. Заплакана.
– Мама вимагає, щоб я кинула навчання й пішла працювати. Я не можу так.
– Переїжджай до мене, – сказала Катруся.
Сняли однушку. Марійка доучилася. Потім вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.
Мати на весілля не прийшла.
Потім знову почалися дзвінки:
– Олежа чекає дитину. Їм важко. Пенсію йому віддам, можна я до тебе переїду?
– Ні, мамо. Я більше не беру участі в цьому.
– Значить, матір на вулицю?! – кричала вона.
Катруся змінила номер. Новий дала лише Марійці.
Минали місяці. Катруся оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. А потім – новина:
– Я вагітна!
Скоро народився хлопчик – назвали Василем, на честь діда.
Одного разу Катруся отримала листа. Похір – мамин.
«Пробач мені… Я помилилася. Вітя працює. У мене онучка. І ти мала рацію. Усіх дітей треба любити однаково».
Катруся витерла сльози. Потім сіла за стіл.
– Я напишу їй, – сказала вона Марійці. – Нехай знає: я не тримаю зла.
