Так склалось в моєму житті, що своєї сім’ї у мене немає. Не пощастило знайти доброго чоловіка, не пощастило народити й відчути радість материнства. Все своє життя я сама. Мої ровесники подекуди вже й онуків бавлять.
Я ніколи не була прив’язана до одного місця, завжди вела активне життя. Але, коли стала старша, відчула, що вже хочеться нарешті знайти своє місце в цьому житті, вже набридла ця тимчасовість.
Коли у мене почалися проблеми з фінансами, я втратила роботу (попала під скорочення) й змушена була перебратися жити назад до батьків. Дім у нас великий і просторий. Батьки все життя вклали, щоб звести його й оздобити. Але все одно, виглядало все дуже скромно, навіть бідно. Нормальний ремонт робили вже багато років тому, коли не було вибору матеріалів й меблів. Все виглядало старим і пошарпаним. Жили ми всі разом, але кожен мав свою територію — я, мама з татом й сестра з чоловіком та дітьми. Місця вистачало усім.
Я спробувала влаштуватися на нову роботу, але не підійшла. А довго сидіти без грошей — не варіант. Я вже доросла жінка й просити допомоги у батьків — соромно. Достатньо того, що живу з ними, і власного житла не маю. Саме тому я наважилися прийняти пропозицію давньої подруги й поїхала на заробітки за кордон.
Там я пропадала кілька років, доки вистачило сил і терпіння. Більшість зароблених грошей я переслала батькам, щоб вони зробили ремонт в домі. Певну суму сестрі подарувала, бо в неї теж були скрутні часи. Словом, робила усім подарунки й зовсім не думала про себе, що мені ці всі гроші ще можуть знадобитися.
Одного дня я вирішила, що з мене досить й сповістила своїх рідних, що повертаюся додому. В мене ще й загострилися хронічні хвороби. Я не могла вже нормально працювати. Повернувшись додому я помітила, що моєму приїзду не раді. Сестра й батьки ніби чекали, що я залишуся закордоном й буду тією родичкою з Італії, яка передає рідним гроші й подарунки пачками. Вони не очікували, що я повернуся додому й захочу жити в хаті, в якій вони зробили шикарний ремонт.
Мало того, через кілька днів після повернення, сестра поставила переді мною документ, в якому було написано, що абсолютно уся хата належить їй. Цим самим вона натякнула мені, збирати речі й вимітатися. Коли я запитала у мами, як так сталося, що в домі, в який я вклала стільки своїх грошей, мені не знайшлося місця, мама сказала:
— Сестрі більше треба, ти бачиш, яка у неї доля нелегка випала. Їй треба дітей на ноги ставити. А на її чоловіка надіятися марно. Але якщо щиро, ми думали, що ти залишишся в Італії, там знайдеш свою долю. Ти ж мала такий шанс, то чого його проґавила?
Потім я дізналася, що хату переписали незадовго до того, як я повернулася. Буквально перед моїм приїздом…І зараз мені залишається лише зібрати речі й шукати житло деінде. Я щиро віддавала все, що заробила, бо думала, що ми сім’я й мені ніхто ножа у спину не встромить. А треба було чинити по-іншому… Але тепер вже пізно плакати, тепер треба думати, що робити далі…
