— Своїх дітей на розкладні ліжка покладеш. Вони молоді, кістки гнучкі. А Тарасу потрібне нормальне ліжко, у нього спина, — заявила Соломія біля воріт бази відпочинку замість «здрастуйте».
— І не роби такого обличчя, Оксано. Мама сказала, будиночок великий.
Я повільно опустила руки на кермо й подивилася крізь лобове скло.
Ми з чоловіком і дітьми приїхали на базу відпочинку біля лісового озера в Карпатах.
Тихе місце, дерев’яний будиночок на чотирьох, оплачений мною ще два місяці тому. Довгоочікувана перепочинок, вирвана з боєм у робочих графіків.
І ось зараз біля різьблених воріт бази, загороджуючи прохід, стояв табір у мініатюрі.
Соломія, сестра мого Петра, переможно спиралася на неосяжну валізу.
Поруч переминався з ноги на ногу її чоловік Тарас, озброєний пакетом вугілля й упаковкою дешевих сосисок «Червона ціна».
Трохи осторонь, немов генерал, що приймає парад, височіла моя свекруха, Віра Іванівна.
Вінцем цієї композиції були двоє дітей Соломії, які вже лупцювали одне одного отруйно-жовтою дволітровою пляшкою лимонаду, здатного розчинити іржу.
Як казав Ніро Вульф, якщо вам здається, що вас намагаються обдурити, значить, вас уже обдурили.
Ми вийшли з машини. Поки ми з Петром витягували сумки з багажника, Соломія вже встигла підійти до моїх дітей і повідомити:
— Ви ж не маленькі, на розкладачках нормально, зате дядько Тарас спину не зірве.
— Який приємний сюрприз, — рівним голосом промовила я. — А ми, здається, нікого не чекали.
— Ой, Оксаночко, ну ми ж сім’я! — тут же втрутилася Віра Іванівна, роблячи крок уперед і майстерно вмикаючи режим «свята простота». — Я як дізналася, що ви на природу їдете, одразу Соломії зателефонувала. Що ми, у задушливому місті сидітимемо, поки ви тут киснем дихаєте? Разом веселіше!
— Будиночок на чотирьох, Віро Іванівно, — спокійно парувала я, відчуваючи, як усередині стискається холодна, розважлива пружина. Жодних істерик. Тільки спостереження.
— Я вже все вирішила, — безапеляційно заявила Соломія з таким виглядом, ніби мій оплачений будиночок був не бронею, а чернеткою її планів.
Поправляючи пляжний капелюх розміром із супутникову тарілку, вона додала:
— Мама ляже в спальні, їй спокій потрібен. Ми з Тарасом на дивані у вітальні. Ну а ви з Петром і дітьми якось розміститеся.
Поведінка родини нагадувала навалу сарани: вона не просить дозволу, а просто прилітає й починає жерти твої посіви.
Зі скляних дверей адміністрації вийшла миловидна дівчина з планшетом.
— Здрастуйте! Ви Оксана? — усміхнулася вона мені. — Бронь на ваше ім’я. А це, я так розумію, ваш сюрприз?
Дівчина перевела погляд на Соломію.
— Так-так, це ми! — радісно закивала невістка. — Оксано, я трохи поклопоталася, щоб тобі клопоту менше було. Я лазню на два вечори замовила, а то що ми, як не рідні. І меню скоригувала. Твій шашлик — це добре, але я додала ще форель на грилі й дорогу нарізку.
— Соломія телефонувала вранці й залишила заявку на лазню та меню, — чемно пояснила адміністраторка, дивлячись на мене. — Але бронь оформлена на вас, тому без вашого підтвердження ми нічого не проводимо.
Щедрість за чужий рахунок — найшвидший спосіб прославитися меценатом.
— Чудова ініціатива, Соломіє, — я усміхнулася так лагідно, що Петро поряд напружився. Він знав цю усмішку. Зазвичай після неї хтось втрачав ілюзії.
— Якщо підтверджуєте, то з урахуванням доплати за трьох додаткових гостей, розкладачки, лазню та спецзамовлення по кухні, з вас ще дванадцять тисяч гривень, — діловито повідомила адміністраторка.
Соломія граціозно повела плечем і виразно подивилася на мене.
Віра Іванівна склала руки на грудях, очікуючи, коли я покірно дістану гаманець.
Парадокс родинних зв’язків: чим міцніші обійми при зустрічі, тим глибше лізуть у твою кишеню.
— Дівчино, — я повернулася до адміністраторки, і мій голос став холодним і твердим. — Підтверджую лише свою бронь. Вона повністю оплачена. Нас четверо.
Я зробила паузу, дивлячись у розгублені очі невістки.
— А ось ці чудові люди — це окрема компанія. Оформіть, будь ласка, їхнє проживання, форель, лазню й дорогу нарізку окремим чеком. На ім’я Соломії.
Усі замовкли. Так глухо, що було чути, як у лісі стукає дятел.
— Оксано, ти чого? — голос Соломії жалібно зірвався. Капелюх з’їхав набік. — У нас грошей тільки на бензин і морозиво! Ми ж у гості приїхали!
— Значить, у вас не відпустка, Соломіє. У вас прогулянка до воріт, — відчеканила я. — У гості приходять із запрошенням. І з тортом. А ви приїхали на чуже свято з пакетом паперових сосисок і апетитом на дванадцять тисяч.
— Оксано! Як тобі не соромно! — верескнула Віра Іванівна, багровіючи. — Ми ж сім’я! Рідня! Петре, чому ти мовчиш?! Твою матір і сестру на вулицю виставляють!
Петро зробив крок уперед. Він не кричав, але в його тоні брязнув метал.
— Сім’я, мамо, це ті, хто поважає чужі кордони. Оксана пахала півроку, щоб організувати цей відпочинок для нас і дітей. Ви приїхали без запрошення, спробували зігнати моїх дітей на розкладачки й повісити на мою дружину рахунок за свої делікатеси. Це не сім’я. Це спроба взяти нас на абордаж.
— Та я… та ми хотіли сюрприз зробити! Петре, ну ви ж самі благали нас приїхати! — спробувала вивернутися Соломія. Виправдання полізли з неї, як пух із рваної подушки.
— Тарасе, — Петро перевів важкий погляд на зятя. — Щодо «благали приїхати» — це окремий вид туризму. Називається «сам себе запросив».
Обличчя Тараса витягнулося. Він подивився на свій сиротливий пакет із вугіллям, потім на дружину.
— Я б, може, і не поїхав, — буркнув Тарас. — Ти сказала, Петро нас сам покликав і все вже оплачено.
Ілюзія впала остаточно. Нахабство провалилося на очах у всіх.
Тарас мовчки розвернувся й закрокував до своєї машини, навіть не спробувавши допомогти дружині з її неосяжною валізою.
Діти Соломії перестали битися пляшкою й уперше за весь час завмерли, мовчки дивлячись на матір.
А Віра Іванівна, так бадьоро мовивши про «сім’ю», раптом різко розвернулася до машини, удаючи, що з великим інтересом вивчає сосни. Оплачувати цей банкет зі своєї пенсії вона явно не збиралася.
— Якщо передумаєте, вільний будиночок є, — спокійно сказала адміністраторка в спину розгубленій Соломії. — Передоплата сто відсотків.
Ми йшли по охайній доріжці до нашого будиночка.
За спиною грюкали двері машини, надривно ревів мотор. Я глибоко вдихнула чисте лісове повітря.
Біля ґанку Петро обійняв мене за плечі й притиснув до себе.
— Знаєш, — усміхнувся він. — А чудовий відпочинок виходить.
— Ще б пак, — я усміхнулася, дивлячись, як наші діти з радісним вереском біжать до озера. — Ходімо, чоловіче. На нас чекає законний спокій.
А за парканом, ковтаючи пил чужого свята, від’їжджав табір, назавжди засвоївши одне просте правило: у цій сім’ї чужий комфорт більше не оплачується дитячими ліжками й моєю карткою.
