Олена Семенівна походила з династії вчителів. Чоловік її теж був вчителем. Жили вони добре, виховували сина. Олена Семенівна працювала директором школи, а Микола Орестович керував відділом освіти. Довге і щасливе життя вони прожили, сина виростили. У 57 років у Миколи Орестовича стався інсульт, його не стало. А через 2 роки син з родиною потрапив в аварію. Сина і невістки не стало, дивом вцілів онук Андрійко. Молоді саме їхали до Олени Семенівни погостювати, а потім планували залишити Андрійка на літо у бабусі.
Забрала бабуся онука до себе жити. Олена Семенівна мала велику квартиру і дачу. Влітку жили на дачі тримали город, господарство, бабуся робила консервацію на зиму. Виховала вона Андрійка і виростила. Вчила його доброму, світлому, вічному… Закінчив він університет. Всі сили віддала бабуся вихованню єдиного онука. Думала, що стане їй опорою, коли зовсім немічною стане.
А потім одружився Андрій. Марина-добра, порядна дівчина. Жили вони в любові та злагоді. Народили двоє дітей. Спочатку сина, потім донечку. Добре вони так всі разом жили. Дружно і щасливо.
А час летить, не стишує галопу…Роки беруть своє. В Олени Семенівни стався інсульт. Місяць вона пролежала у лікарні. Стало легше, але колишньою вона вже не стала. Трохи тягнула мову, і повільно пересувалася по квартирі. Періодами блудила, і забувалася, хто вона…. Догляд за нею потрібен був. Ліки дорогі треба було купувати.
Так тривало вже півроку. Одного разу Марині увірвався терпець, і вона сказала чоловіку:
Хай йому грець! Я так більше не можу! Я, звичайно, все розумію. Бабуся тебе виховала і виростила. Але я більше не можу за нею доглядати і за двома нашими дітьми. Я сильно втомлююся. До вечора я ледве на ногах стою. А ти мені зовсім не допомагаєш! Я не наймичка!
– А коли я тобі допомагати повинен? Я ж цілими днями на роботі! Ти думаєш, що мені легко? Нічого подібного! Начальник мене постійно дістає! Роботи багато! Я теж дуже сильно втомлююся! – відповів її Андрій.
Давай здамо твою бабусю в будинок для людей похилого віку або якийсь хоспіс. Я так більше не можу…Їй там буде краще, за нею там доглянуть. А ми будемо її забирати додому на свята.
– А ти знаєш, що за це теж платити треба!
– Я не знаю що робити! Але ти повинен щось обов’язково придумати.
Час минав. Андрія все влаштовувало. Він цілими днями пропадав на роботі, а на вихідних їздив відпочивати з друзями. Ані все це набридло, і вона заявила про те, що буде виходити на роботу, а діти підуть в садочок, при біді мама Марини допоможе поглядіти.
– Що ти за дурниці такі говориш? А хто з бабусею буде вдома сидіти?
– Як хто? Ти! У мене теж освіта є, і я теж знайду собі нормальну роботу. Не менше тебе заробляти буду!
Марина змогла знайти собі хорошу роботу. Щоранку вона радісна і весела йшла на роботу, дітей заводила в садочок. Робота стала для неї ковтком свіжого повітря. Андрій взяв поки на роботі відпустку. Він сподівався, що за місяць дружині набридне ходити на роботу, і вона знову стане домогосподаркою.
Андрій дуже втомлювався від домашньої роботи. За бабусею треба і прибирати, і годувати, в туалет їй треба було допомогти дійти. Набридло це йому до чортиків. Він став злим і дратівливим. Став заглядати в чарку. Одного ранку він повідомив бабусі, що купив їй путівку у пансіонат на 10 днів. Відпочити та відновити самопочуття.
– Я тебе в поїзд посаджу, а там тебе зустріне працівник пансіонату. Подихаєш свіжим повітрям, відпочинеш. А назад я приїду машиною тебе заберу.
– Спасибі тобі, онучку! Яким же хорошим ти у мене виріс! Ти так добре про мене дбаєш! Спасибі тобі за все, мій рідний! Моя кровиночко!обрі
Андрій допоміг бабусі зібрати речі і відвіз її на вокзал. Там він вручив їй квиток і сказав, що поїзд прибуде через півгодини. А сам пішов, сказав, що у нього багато справ.
Минуло дві години. Поїзда все чомусь не було. Бабуся розхвилювалася, підійшла до однієї жінки в формі і все у неї дізналася. Виявляється, її потяг пішов уже. Вона просто не почула навіть, коли його оголосили. Вона з роками чути погано стала, а тут ще й інсульт.Та й взагалі у тому напрямку нема ніяких пансіонатів.
Олена Семенівна все зрозуміла. Пішла і сіла на лавку з того розпачу, сльози котилися горохом.
– Вона все зрозуміла: внук її кинув тут. Зайва вона стала, заважає вона йому жити так, як він хоче. Тягарем стала. Забув він все, що його бабуся для нього зробила. Цілу ніч бабуся просиділа на вокзалі голодна-холодна, бо онук їй навіть грошей ні копійки не дав. Пенсію ж забирала невістка.Весь наступний день вона теж просиділа на лавці на вокзалі. А потім до неї підсів чоловік.
– Я таксистом працюю. Я вас тут ще вчора бачив. Щось сталося у вас, напевно.
– Сталося. Вигнав мене з дому онук. Непотрібна я йому стала. Немає тепер у мене нема де жити. Хоч йди під потяг стрибай.
– А поїхали до мене. Я з донькою Кірою живу. Дружина померла від раку 4 роки тому.
Олег Іванович відвіз бабусю до себе додому. Там він познайомив її зі своєю дочкою. Кіра погодувала її і напоїла гарячим чаєм. Кіра виявилася доброю дівчинкою, їй теж не вистачало материнського тепла. Дуже шкода їм стало бабусі, віришили залишити її у себе. Вони дуже добре про неї дбали. Звикли до неї і навіть полюбили бідну стареньку.
Пожила у мирі і душевному спокої бабуся Олена пів року. Потім її не стало… Тільки після її похорону дізналися вони, що вона написала заповіт. Свою велику трикімнатну квартиру в центрі міста вона заповіла їм. За їхнє добре серце. Що були з нею поруч у її останні дні, зовсім фактично чужі люди, стали найближчими…
Потім був суд, Андрій спробував відсудити квартиру. Але коли суддя дізнався, що онук відвіз бабусю на вокзал і кинув її там, то прийняв рішення на користь Кіри і її батька.
Ось як гірко в житті буває: віддаєш душу найріднішим, а вони готові викинути тебе на вулицю, як непотрібногоо старого пса, лише би їм було комфортно.
