Дружина мені дісталася дивна. Красуня, це так: справжня українська білявка із темними виразними очима, з витонченою фігурою, довгими ногами, з пишним станом. У ліжку наче вогонь. На початку навіть не замислювався над чимось іншим пристрасті вистачало. Потім вагітність, усе, як заведено одружилися, народився син, такий самий білявий, чорненькоокий. Все, як у людей: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Марічка була звичайною молодою матірю: дбала про малого, ніжно воркувала над ним.
Та зміни почалися, коли син став підлітком. Марічка раптом захопилася фотографією. Весь час знімала щось, пішла на якісь курси. Постійно ця її камера поруч. Я тоді питав:
Чого тобі не вистачає? Юристкою працюєш так і працюй.
Юристом, поправляла Марічка.
Ну, юристом. Родині більше уваги приділяй, а не блукай бозна-де.
Сам не розумів, чого дратуюся. Вона ж господарство не запускала: обід готовий, удома чисто, за навчанням сина наглядала. Прийшов із роботи ліг на диван біля телевізора. Все, як годиться. Та тільки щось неймовірно дратувало: дружина зникала десь у свій світ, куди мені не було місця. Начебто й поруч, а начебто і немає її. Телевізор зі мною не дивилася, нічого цікаво разом не обговорювали. Нагодує і знову не поруч.
Ти мені дружина чи як? злився, коли знову застав її за компютером.
Марічка мовчала, замикалася в собі.
Ще вона почала подорожувати в різні екзотичні країни відпустку брала, рюкзак і цей проклятий фотоапарат і вперед. Я цього зрозуміти не міг.
Поїхали до друзів на дачу під Києвом. В них лазня гарна, самогон чудовий. І вже давно пора свою ділянку мати.
Марічка відмовлялася, але кликала мене з собою у свої мандрівки. Спробував якось нічого цікавого! Все чуже, говорять незрозумілою мовою, їжа аж занадто гостра. До краси пейзажів я був байдужий.
Тоді вона почала їздити без мене. Ще й з роботи звільнилася.
А як же пенсія? обурювався я. Що ти про себе уявила? Велика фотографка? Ти ж знаєш, яка це сума потрібна, щоби пробитися?
Вона не відповідала. Лише якось несміливо поділилася:
У мене буде перша виставка. Моя власна.
Та у всіх виставка, відмахнувся я. Теж мені досягнення.
На відкриття все-таки пішов. Нічого не зрозумів. Якісь обличчя і навіть не гарні. Старечі руки, чайки над водою. Дивно все, як і вона сама.
Покепкував із неї тоді. А вона взяла і купила мені машину. Ось, мовляв, ми родина, користуйся. Сама навіть на права не навчалася, мені подарувала. Заробила з цих своїх фотографій, бігала по замовленнях.
Тут мені стало по-справжньому лячно. Незатишно стало: якийсь незрозумілий звір живе у домі замість дружини. Звідки ці гроші? Може, чоловіки дають? Не можна ж фотографіями таке заробити! Гуляє? Навіть якщо ні, то обовязково почне.
Навіть навчити її пробував так, легенько, по обличчю дав. Вона схопила кухонний ніж і провела по моєму животу навскіс два шви залишилися. Добре, що не глибоко, істеричка. Потім просила пробачення. Вже більше не давав волю рукам.
Дуже любила котів. У всіх їм допомагала: то на вулиці підбере, то вилікує, знайде нову хату. У нас удома завжди жили два коти. Вони лагідні, добрі, але ж це не люди! Як їх можна любити так, ніби більше, ніж чоловіка?
Одного разу Марічка не змогла врятувати кота: помер у неї на руках, у клініці. Оце вона горювала! Плакала, пила коньяк, себе звинувачувала. Тиждень так тривало. Я вже змучився і з сердиттям кинув:
Ще лише за тарганами побивайся!
Вона глянула важко. Замовк, плюнув, пішов з хати. Нехай робить, що хоче.
Друзі співчували, а подруги дружини теж ставали на мій бік. Усі говорили, що з Марічкою вже голова у хмарах, берегів не бачить. Тут я й знайшов утіху у сусідки за сумісництвом подруги Марічки дитинства, Ірки. З нею простіше: працює продавчинею, до мистецтва байдужа, завжди рада поспілкуватися, не відмовляє в сексі. Правда, випиває добряче, та мені не жити з нею…
Чекав, коли Марічка помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд побє. Тоді я скажу: «А сама де пропадаєш?» Потім простимо одне одного і родина знову наладиться. А Ірка лишиться в минулому.
Та Марічка мовчала. Дивилася лиш незрозуміло. А в ліжку все зовсім зіпсувалося: вона стискалася, тільки я до неї доторкнуся. Перебралася в іншу кімнату.
Син зовсім подорослішав, закінчив університет. Справжній Марічин портрет: чорні очі, білява голова і теж якийсь відсторонений.
Коли ж мені онуків, Дениску? питав я.
А він тільки сміявся: спочатку хоче щось у житті зробити й справжнє кохання зустріти. Тоді й чекай, тату, на онуків. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. З Марічкою в них завжди був повний лад, вони з півслова розумілися. Я ж почувався зайвим. Знову і знову ішов знаходити втіху в Ірки.
Потім Марічка все дізналася хтось із сусідів сказав. Я, власне, і не надто ховався. Прийшов якось додому а вона за столом сидить, курить. І так тихо, шепотом:
Йди геть! Вон із хати!
А очі її чорні – страшні, з колами під ними.
Пішов до Ірки. Думав, що дружина покличе назад. За тиждень написала у Viber, що треба поговорити. Зрадів, прийняв душ, надушився дорогим парфумом. А Марічка з порога:
Завтра йдемо на розлучення.
Далі все наче у сні. Розлучення, документи, підписи… Від своєї частки квартири відмовився їй дісталася від батьків…
І що тепер робитимеш, сама житимеш? сердито запитав я, виходячи з РАГСу. Хотів ще додати «Кому ти потрібна?» але стримався.
Марічка усміхнулася. Вперше за багато років відкрито, щиро:
До Львова поїду. Там запропонували серйозний фотопроєкт.
Хоч квартиру не продавай, попрохав я автоматично. Куди повернешся?
Я не повернусь, спокійно відповіла вона, вже майже колишня. Розумієш, я давно кохаю іншу людину. Він теж фотограф, зі Львова, мені з ним надзвичайно цікаво. Але думала, ну я ж заміжня, зраджувати не хочу, а й розлучатись ніби нема через що. Просто ми з тобою різні люди. Через це ж не розлучаються? Чи таки розлучаються?
Не розлучаються, підтвердив я.
А от і розлучилися, засміялася Марічка. Спочатку злилася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала все на краще. Я буду щаслива і ти теж. Одружися з нею, і нехай у вас все буде гаразд.
І вийшла.
Я не одружуся, сказав я їй у спину.
Але Марічка вже не чула.
Відтоді жодних вістей від неї не було. Лише раз на рік коротке повідомлення у Viber: «З Днем народження! Здоровя і щастя! Дякую за сина».
Записую це й думаю не зрозумів я, мабуть, найголовнішого. Люди справді різні, і жити, намагаючись тримати іншу людину під своїм контролем, справа безнадійна. Свобода дорожча за звичку. Мабуть, це і є моя пізня правда.
