**Щоденник Лади**
Сьогодні вранці знову прокинулася зарано, хоч і субота. «Навіщо?» — подумала я, дивлячись на годинник: сьома ранку. Дима ще спав, хоч мав їхати у відрядження. Я вже зібрала йому речі вчора, тож нічого робити. Легла б знову, але…
Знову це незрозуміле відчуття тривоги. Воно приходить все частіше. Хоч усе, здавалося б, ідеально: чоловік поруч, квартира в центрі Києва, ремонт, дорога меблі, дві машини — у нього й у мене. Недавно купили котедж під Києвом. У багатьох такого немає. Спробуй поживи на оренді, їдь на роботу тролейбусом, вечір — уроки з дітьми, борги, збори в школу… Мені б твої проблеми!
Але ні. Це не просто так. Я вже навчилася розпізнавати цей стан — безпричинний сум, передчуття біди, немов щось важливе втрачається. Воно з’являється раптом і так само зникає.
Сьогодні воно знову тут. Я пішла на кухню, приготувала сніданок і повернулася будити Дмитра.
— Дімо, прокидайся, а то запізнишся! Ти ж казав, що поїдете після обіду?
— Так, після… — буркнув він і, нарешті, сів на ліжку.
— Ходімо, я накрила.
— Угу…
За сніданком він не відривав очей від телефону. Останнім часом ми стали якимись далекими. Не через сварки. Все як би добре: він інколи приходить з квітами, ми ходимо в ресторани, гуляємо в парку, але… Не так, як колись.
— Дімо, візьмеш мене з собою? — несподівано спитала я.
— Угу, — відповів він, не відволікаючись.
— Ну серйозно! Ти ж в готелі будеш? День — на роботі, вечір — разом.
— Що?! Ні! Навіщо тобі туди? — очнувся він.
— Ну як? Я ніколи не була в тому місті. Прогуляюся, по магазинах…
— Та ну, там нічого цікавого! Хіба мало магазинів у Києві?
— Мені просто нудно… — зітхнула я.
— Якщо хочеш відпочити — купи тур! — різко відповів він.
— Одна? Ми ж подружжя!
— Знову почала? На роботі завал! Шеф шаленіє! Ти що, думаєш, мені подобається в вихідні працювати?!
— Але ж Ромашенко минулої суботи з дружиною в ТРЦ був, а ти «працював»! — Вирвалося само.
— Дякую за сніданок! — він пішов у ванну.
Я прибрала, зібрала йому їжу в дорогу.
— Ладо, де сумка?
— На комоді.
— Ну, я поїхав. Не ображайся.
— Не ображаюся. Бувай.
Він поїхав, а я залишилася. Субота. Можна б подзвонить подругам, зустрітися… Але кому? У Юльки чоловік і дві дитини, Мар’янка на дачі, Ксенія вже рік як у Польщі. У всіх своє життя.
Мені 38, а дітей немає. Через аборт у молодості. Тоді ми з Дмитром щойно почали жити разом, грошей не вистачало. Тепер би все інакше було…
— Яким би була наша дитина? — Випадково вимовила я вголос і заплакала.
Пішла в ванну, подивилася у дзеркало.
— Годі! Досить! Подзвоню Віці!
— Вікусь, привіт!
— Ой, Ладо… Я зараз хвора, не можу.
— Зрозуміло… Одужуй!
Пішла по магазинах сама, але було нудно. Раптом здумала — навідати Віку. Купила вареників, ліків, викликала таксі.
— Вона зрадіє! Можна й заночувати!
Двері відчинилися. На порозі стояв… Дмитро.
— Ти… що тут робиш? — прошепотіла я.
З-за спини чоловіка вийшла Віка. Всі завмерли.
— Так, це кур’єр. Видужуй! — кинула я пакети й пішла.
Чекала біля під’їзду. Незабаром вийшов Дмитро.
— Поїхали додому, треба поговорити!
— Навіщо? Іди назад, тебе ж чекають! — сіла в таксі. — До набережної!
Ішла повільно, дивилася на Дніпро. Ну ось воно — те, що відчувала.
— Ой, вибачте! — хтось торкнувся мого плеча.
— Лень?!
— Ладо? Невже це ти?
Передіною стояв Леонід, мій друг із дитинства. Поруч — його донька Катруся.
— Скільки років!
— Багато! Це твоя донька?
— Так. Катруся, скажи «привіт».
— Привіт! — посміхнулася дівчинка.
— Я тітка Лада.
— А я Катя.
Пішли в кафе. Ленья розповів: дружина померла, вони з дочкою переїхали до Києва.
— А ти як? Заміжня? Діти є?
— Ні… Не вийшло.
— Чому? Ти ж виходила?
— Не зійшлися характерами…
Ввечері Дмитро приїхав за речами.
— Просто треба було розказати тобі про мене і Віку.
— І що ж зупиняло?
— Не знаю.
Розлучилися швидко. Він узяв котедж, я — квартиру.
Минуло півроку. Я поступово приходила до себе.
— Ладо, можеш забрати Катрусю зі школи? Мама захворіла…
— Звичайно!
Ми з нею дуже зблизилися. Одного разу, коли ми робили уроки, почувся дзвінок у двері.
— Папа прийшов! — раділа Катя.
На порозі стояв Дмитро.
— Ти… чого?
— Ладо, я не можу без тебе… Давай спробуємо знову? Віка — це помилка… Ми вже розлучилися.
— Ні, Дімо.
Тоді з’явився Ленько з квітами.
— О! Тато! —Катруся обійняла нас обох, і я зрозуміла — нарешті знайшла те, чого так довго шукала.
