День 18 січня, четвер. 35°C морозу.
Я, Микола Іванович, у нашому підгірському селі всі мене інакше, як Колян, й не називали, вертався додому після виснажливої нічної зміни в лісництві. Сам на себе сердився, що забув вранці термос із чаєм навіть у теплій ватянці кістки ломив холод. Аж три кілометри лишилось до рідної Калиноівки, засніженою польовою дорогою через старий пісочний кар’єр і лісосмугу.
Ішов уже протореною стежкою, коли десь у завірюсі почув ледь чутний скрипучий писк. Спершу подумав здалося, може, сова чи миша. Зупинився, прислухався. Тиша, ліс шелестить хвоями, заметіль вирує, намело по коліна А писк, хоч крихітний, пробивається знов.
Хай тобі грець пробурмотів я й пішов в інший бік, до великого заледенілого бараку, де ще навесні ховали інструменти.
Біля напівзаваленого снігом вагончика побачив Таке й ворогу не побажаєш. У виритій глибоко ямці тряслася замерзла до кісток сука. Поруч, мов дві хрусткі іграшки двоє щенят, ледь живих, притислися до матері.
Собака поглянула просто в очі там не страх, а благання й розпач перемішались. Вона не рипнулась, мовчала і не захищалась. Просто дивилася «допоможи не мені їм!».
Йой, Боже ж ти мій, тільки й прошепотів, присідаючи поруч. Хто ж тебе, бідолашна, сюди покинув?
Було видно: ще недавно була домашньою, любленою. А зараз шкіра на ребрах, шерсть у ковтунах, тихі очі, що вицвіли з голоду і холоду. Хоча неї тягнуло до цуценят навіть тоді, коли сил не залишилось.
Я простягнув руку. Вона, трохи поскулила, але не рушила. Довірялась людині. Таке довіря боляче било по серцю сильніше за докори.
І як ти тут вижила? Давно ж мерзнеш?, питав малим голосом, пестячи закоцюблу голову.
Сніг навколо витоптаний, у заметі ями глибші. Схоже, не день і не два тут лежить, а може й більше. Викопала собі сховок від вітру, гріла малечу своїм тілом, терпіла, чекала маленького дива.
Зняв я стару ватяну куртку, акуратно загорнув одного щеняти, другого слідом. Пищали слабенько, але таки подали голос: ще не все втрачено.
А ти як, мамо? звернувся до собаки.
Лада, ніби зрозуміла запитання, кволо підвелась і зробила кілька кроків мені назустріч все, що мала, віддала, але надія лишилася.
Ходимо, дівчинко, зараз тобі тепло буде, підемо додому.
Дорога до села була випробуванням: цуценята грілись під моєю курткою, Лада спотикалась поряд, але не відставала, хоч на ногах ледве трималася. Через кожних сто метрів я спинявся, чекав на неї, гладив по голові.
Потерпи, люба, вже зовсім трохи.
Біля власної хати вона впала у сніг виснажена, важко дихає. Я підняв її на руки, проніс у хату.
Не здавайся! суворо сказав я, сам ледь сльози стримуючи.
Вдома Лада підняла погляд у ній світилося таке «дякую», що коліна затремтіли.
Лада Тебе буду звати Лада. Щенят назвемо згодом.
Три доби я не ходив на зміну, сказав у лісництві, що прихворів і це була майже правда, боліло серце за цю родину.
Лада їсти не могла, лише пила трішки теплого молока. Я по чайній ложці підгодовував її, благаючи, мов дитя: «Ну ще ложечку, заради них, Ладо».
І вона їла, бо зрозуміла цій людині можна вірити.
На четвертий день стало диво: сама підійшла до миски. Трохи але вдала. Щенята заголосили вперше по-справжньому.
Молодці! я радів, як мала дитина.
Синочків назвав Тихон і Славко. Тихон спритний, Славко спокійний. А ростуть, мов на дріжджах!
Сусіди на куті тільки за голову брались:
Колян, ти що, з глузду зїхав? Три собаки! Та ще й такі великі!
Я лише посміхався. Нікому й не хотів пояснювати, як ці три собаки врятували мене самого. Після смерті Маряни три роки тому вдруге життя в хату зайшло, тепер тут знову лунав сміх хай навіть собачий.
Лада виявилася надзвичайно розумною з пів слова розуміла, що мені треба, все наперед знала. Вранці мене на роботу будила, ввечері у хвіртки чекала. І ніколи не забувала ту ніч, коли я її знайшов.
Щоранку Лада підходила, клала лапу на мою долоню, заглядала у вічі довго й серйозно, неначе казала: «дякую».
Та годі, бурмотів я, а голос тремтів, це я тобі маю дякувати.
Щенята росли бешкетними дітьми: носили по подвірю валянки, гризли на все, що бачили, хоч і не зла, а з любові Лада пильно за ними стежила.
Влітку приїхав Василь, мій брат із Франківська. Оглянув нашу собачу сімю головою похитав:
Та ти хоч одного у добрі руки віддай, трьох кормити не жарти.
Промовчав я, а тоді:
А ти б зміг розлучити маму з дітьми?
Брат лише руками розвів.
Восени трапилась пригода Працював я в саду, чую Лада лементує біля хвіртки. Підійшов там якийсь чоловік у дорогій парці, а з ним хлопець років десяти.
Що бажаєте? питаю.
Та син каже, це наша собака. Пропала взимку
Лада причаїлася поруч, вся змарніла, навіть не гавкала просто боялася.
Даша! кличе хлопчик. Даша, ходи сюди до мене!
Лада ще ближче до мене прилипла. Я все зрозумів: не шукали її всі ці місяці, а просто викинули, коли з животом почала ходити.
То не ваша вже собака, кажу спокійно, нашу звуть Лада.
Та ми ж документи принесемо! гарячкує чоловік.
І що, питаю, покажете папери на ту саму, яку серед заметів кинули, яка дітей у снігу народила і чудом вижила?
Червоніє чоловік, хлопчик в сльози, а я лиш кладу крапку:
Йдіть. Не повертайтеся більше.
Коли ті пішли, Лада спершу облизала мені руки, потім покликала синів. Всі троє вмостились поряд вже дорослі, здоровенні, красиві.
Ну що, обійняв я їх, от так живемо. Бо ми тепер родина, Ладо.
В ту мить ще раз усвідомив рятуючи їх, я врятував себе самого. Від самоти, від пустоти, від життя, що тихо тліло, а нині несподівано розгорілося.
Тепер ранок починається з радісного гавкоту, вечір закінчується тихим сопінням під ногами. В хаті пахне добром, затишком і теплою, собачою любовю.
Часом, дивлячись, як Лада спить зі своїми дорослими синами, думаю: як добре, що тоді не пройшов повз, почув маленький писк і зупинився.
Бо у цьому світі дивуються не лише ті, кого рятують. Рятуєш когось рятуєш і себе.
