Я живу в невеличкому містечку. Тут народилася та виросла моя мати, тому і майже вся родина по її лінії жила також в цьому містечку. Але якщо називати родиною людей, які буквально не переносять на дух один одного, то саме так, це наша родина.
Всі ці люди, які кричать про наш зв’язок по крові найлицемірніші люди в світі. Але все одно ми змушені зустрічатися з ними щотижня, бо ж така сімейна традиція. Ще замолоду всі звикли, що бабуся накривала стіл та чекала рідних в себе в квартирі щонеділі.
І так продовжується дуже багато років. Сходяться туди всі. Сестри, брати, невістки, зяті, тітки, дядьки. Ми зображуємо, ніби ми така дружня родина, але насправді з’їли б один одного за кусень хліба. Це така колективна нeнaвиcmь один до одного. Деякі члени родини ненавидять однаково сильно когось іншого з родини і тому «дружать». Але це та дружба по типу «давай ненавидіти його разом, хоча і один одного на дух не переносимо». Ну ви зрозуміли.
Та й на всіх цих «сімейних посиденьках» родичі поливають мене та моїх батьків брудом перед бабусею. Особливо вони люблять мене в чомусь звинуватити та перемити мені всі кістки. Якось, коли я закінчила технікум, я прийшла до своєї двоюрідної тітки(мама єдина дитина бабусі, а в останньої є дві сестри). Тітка була головною у відділі кадрів. А я, молода, зелена та наївна, подумала, що вона справді мені допоможе з роботою, але та заявила, що немає місця для мене(хоча я прекрасно знала, що їм потрібна секретарка).
І вже наступної зустрічі всі родичі обговорювали, що для чого я взагалі пхаюся до них на роботу, коли абсолютно не маю знань(звісно ж не маю, чотири роки в технікумі нічого не дали, ага, так-так). Я на зло всім вступила до вишу. Але почалося, що я нездара і не витримаю навантаження. Кину все і так далі. Але варто було бачити вираз їх обличчя, коли я отримала червоний диплом.
Потім, прямо на бабусиному ювілею, замість привітань іменинниці вони обговорювали яка я жалюгідна жінка, раз не можу народити дітей. Я тоді дізналася після обстежень, що завагітніти та виносити дитину для мене буде важко, великі ризики для здоров’я та життя. А вони сміли таке говорити…
Пройшло з бабусиного ювілею близько двох років. Тоді бабця стала сильно слабкою, тому більше жити сама не могла. Ми забрали бабцю до себе. Тепер родичі ходили до нас, як до себе додому. І що разу, не знявши взуття ходили по квартирі та скаржилися, як в нас важко і що ми утримуємо бабцю в негідних умовах. Хоча самі бажанням забрати стареньку не хотіли.
Вони хотіли спадок собі, тому колись намагалися наговорювати бабцю проти нас та просили написати заповіт на користь їхніх дітей. Але бабця хоч і була слабка, але лише тілом, не розумом. Вона заповіла все мені з мамою. А згодом n0мepлa. Їй тоді було дев’яносто два роки. Ми зробили для неї гідний п0х0р0н з усіма почестями та так, як вона хотіла – вдягли на неї красиву блакитну сукню, яку вона придбала задовго до смерmі.
Родичі не прийшли ні на п0х0р0н, ні на п0минки. Але коли ми вступали в спадок та переписували квартиру на себе – вони тут як тут. Кричали про те, як це не чесно і так далі.
Я давно хотіла перестати з ними спілкуватися та обірвати всі зв’язки. Але спалила всі мости, які тільки можна з ними, коли я принесла в подарунок похресниці(донька троюрідної сестри) срібний ланцюжок. Ой як вони кричали та дорікали, що треба було купити золотого ланцюжка. І давай перераховувати всі мої гроші.
Тоді я вирішила, що все, не можу. Я змінила номер телефону, завжди ігнорувала їх приходи до мене додому, не відкривала двері. І мамі наказала так зробити. Бо нерви її вже не витримували. Благо батько взяв ситуацію в свої руки і коли нахабні родичі приходили та кричали на маму, то показав їм, що так просто це з рук всі не зійде.
Тепер ми живемо спокійно. Нарешті.
