Ми з мамою жили у двох, адже тато покинув цей світ передчасно. В нас би було все чудово в сім’ї, якби не нещасний випадок на будівництві, де він працював.
Компенсація, звісно ж, була виплачена, але це не замінило нам нашого татка. Тато був найкращою людиною, яку я тільки знав. Він був щирим, чуйним, добрим, на нього завжди можна було покластись і він багато чому мене навчив.
Та сталось, як сталось і треба було жити далі. Мама стала важко працювати на двох роботах, щоб забезпечити мене всім необхідним, а собі часто відмовляла. А я не розумів цього, тому був не дуже слухняною дитиною, створював проблеми. Навіть до поліції потрапляв, будучи підлітком.
Але мама продовжувала мене любити і розуміла, що моя агресія і бунт були породжені не тільки перехідним віком, а й відсутністю важливої людини в моєму житті, а саме тата.
Нам за всі ці роки ніхто не допомагав. Так, в нас безліч родичів, але нікого не хвилювало, важко мамі і мені, чи ні. Бо ж чужому горю можна лише співчувати, а от допомагати вже не їхня справа. Певно так вони мислили. Та ми не здавались.
Прийшов час здавати екзамени та вступати до університету. Я здав екзамени на відмінно, все майже під сто дев’яносто – сто дев’яносто п’ять. Що я, що мама, що вчителі були дуже здивовані. Звісно, я вчився та слухав, що розповідають на уроках. Навіть сам якісь лекції по темах до екзаменів знаходив. До репетиторів не ходив. Вчителі ж мені переважно ставили нижчі оцінки, бо репутація в мене була так собі.
То ж я вирішив замахнутись на державне місце в столичному університеті. І знову ж таки! Я його отримав. Мама на честь цього навіть стіл накрила. Таким чином я переїхав до столиці і став навчатись там.
Роки навчання йшли швидко, адже, як виявилось, студентське життя дуже цікаве, особливо, якщо ти соціально активний. Таким чином на четвертому курсі я зустрів дівчину, з якою після випуску одружився. Ми стали будувати сім’ю.
З’їздили до закордону на заробітки, щоб назбирати грошей на квартиру. Два роки плідної роботи і ми придбали житло. Навіть ремонт зробили та відклади трохи грошей на власну справу. Відкрили невелику поліграфію.
Все в нас було добре і ось про мене згадали ті самі родичі, яким ми з мамою були не потрібні весь цей час. Два роки тому моя двоюрідна тітка Галина слізно просила мене по телефону, щоб я прийняв її сина, мого троюрідного брата Дениса, на два тижні в себе вдома.
Чому? Тому що Денис здає вступний іспит на конкурсі, який є обов’язковим для його професії. Я вже і не пригадаю, куди точно він виступав. Ну і заодно просила, щоб я допоміг йому освоїтись в місті.
Я погодився. Чому? Тому що розумів, як це важко самотужки переїздити в Київ. Знав це, як ніхто, наскільки важко самому. Та от тільки дарма я пожалів свою тітку і її сина.
Час йшов, вступні іспити він здав, в університет вступив. Почалось навчання… А він досі див у нас. Тітка на дзвінки не відповідала, а Денис сам нікуди не поспішав.
Мене це стало дратувати, бо ж пройшло вже майже чотири місяці. Коли ж я прямо сказав йому, що він давно вже мав би з’їхати від нас, чи то в гуртожиток, чи то на орендовану квартиру, той взяв і почав жалітись своїй матусі.
Тітка стала кричати на мене, мовляв я виганяю її дитину з будинку і як то так можна не допомагати родині.
– Та ви що, тітко Галино?! А коли мій батько покинув цей світ, коли мамі довелось пахати на двох роботах і в нас, бувало, не вистачало на їжу, то демви були? Ми вас просили про допомогу, а ви що сказали? Це не ваші проблеми! То от! Ваша дитина — не моя проблема. Я зі щирим серцем хотів допомогти, що ви для мене ніколи не робили. А ви ще й мене в чомусь звинувачуєте?!
Хлопця я вигнав. А що? Чого б це мені хвилюватись за нього? Не мої проблеми.
