В нас з моєю дружиною Софією дуже давно була одна мрія: переїхати жити в гори. Там дуже красиво, атмосферно, повітря свіже та чисте. Ми собі уявляли ці ранки, коли сонце сходить, промені світла потрапляють в наш будинок, за вікном зима, а в хаті тріщить камін. Неймовірно.
І от, два роки тому, ми таки змогли наважитись на те, щоб здійснити свою мрію, на яку довго відкладали гроші. Ми продали ще й свою квартиру в центрі Львова, а поки шукали будинок, який би нам відійшов, то жили в квартирі наших друзів, які на той час поїхали у відпустку.
Знайшли будинок. Він не біля підніжжя гори, а якраз на склоні. Там була полога дорога, якою можна було дібратись до будинку як на машині, так і пішки. Сусідів близько немає. Ми були просто в захваті від своє покупки. Тим більше ми придбали вже готовий дім, треба було докупити лише деяку техніку та побутові речі.
Ми стали насолоджуватись кожним днем, що проводили в нашому новому житлі. Проте наш спокій дуже швидко закінчився, коли про нас згадали всі наші родичі. Від найближчих, до далеких. І якщо найближчі ще якось пристойно себе поводили та запитували, чи можна до нас приїхати, то всі інші просто нахабно казали, що хочуть приїхати до нас в гості, щоб відпочити в горах, бо, бачте, в них відпустка.
Ми намагались їм спокійно пояснити, що не хочем їх приймати. Якщо хочуть відпочити в горах, то нехай тоді заселяються в готель чи садибу, але не до нас їдуть. Проте вони наче не чули та просто понаприїжджали до нас. Поставили перед фактом, що вони приїхали відпочивати, але далі фіртки вони не пройшли.
Так. Ми вигнали їх. І одразу перестали з ними спілкуватись. Адже такі люди не поважають інших, а значить нам з ними не по дорозі. І байдуже, що це наші родичі. Батьки підтримали нас в цьому рішенні. Друзі теж. І ми зараз щасливі, адже не дали перетворитись нашому будинку в готель для знахабнілих родичів.
