Так сталося, що я забрала до себе додому з будинку для літніх людей стареньку бабусю. Після того зі мною перестали спілкуватися мої родичі. З того часу вони вважають мене ненормальною і не спілкуються зі мною.
Скажіть, що ж я зробила поганого? Адже ж беруть з дитбудинку маленьких діточок. А я взяла бабусю. Хіба стареньким людям непотрібна допомога? Хіба вони не заслуговують на увагу?
А все було так. У трикімнатній квартирі нас жило четверо: мої дві дочки і мама. Сталося так, що мама захворіла і відійшла в інший світ. Я ніяк не могла звикнути, що її кімната пустує. Мені постійно бракувало її в хаті. Так минув рік.
****
Якось, йдучи в магазин, зустріла давнього знайомого, якого не бачила більш як 20 років. Він, можна сказати, згайнував власне життя – ні сім’ї, ні кар’єри не зумів зробити. Розповів, що тривалий час навіть жив на мамину пенсію. Любив часом добряче хильнути. Мама не могла цього терпіти і змусила його йти працювати. Тоді він недовго церемонився з мамою – здав її у будинок пристарілих. Спочатку навідувався хоч раз у місяць. Потім дещо рідше. А зараз і зовсім забув дорогу до неї. Навіщо вона йому?
Коли почула цю історію, у мене надірвалося серце. Як так можна, скажіть? Покинути рідну матір! Це ж треба додуматися до такого.
У той момент у мене зародилася нав’язлива ідея – забрати жінку до себе.
За тиждень так і зробила. Коли почули про це мої родичі – перестали приходити в гості. Назвали мене ненормальною. Час важкий. Самому важко вижити, а я ще й бабусю собі привела в хату.
Між іншим, друзі також не підтримали мене. Також покрутили пальцем біля скроні. Мовляв, навіщо ти взяла собі нахлібника.
А дочки мене підтримали. Бабуся Настя виявилася доволі жвавою і давала себе любити. Вона зовсім не завдавала нам клопотів, швидше навпаки – стала повноцінним членом сім’ї і першим помічником.
***
З приходом у наш дім вона повеселішала, а за кілька днів зовсім ожила. Ми не встигли встати зранку, як на столі вже парували оладки. Нам навіть було незручно перед нею. Однак бабуся запевнила, що їй це зовсім нескладно, навіть приємно, що може комусь чимось допомогти. Вона ж звикла до роботи. У притулку їй було найскладніше прожити день, не прикладаючи до нічого рук.
Дочки почали сприймати бабусю Настю як рідну. Усім, що мали, ділилися з нею. А вона раділа, наче дитина. У всьому намагалася нам допомогти. Адже, за її словами, ми для неї найрідніші люди. Більше в неї нікого немає. Тому всю пенсію віддавала мені. Їй же вона не потрібна, бо не виходить з хати – болять ноги.
Я полюбила її як рідну. Навіть не уявляю тепер, як би ми жили без неї. З її появою у нашому помешканні на підвіконнях почали знову рости і цвісти вазони.
У свій час ми розвели собі багато кімнатних квітів, а часу на догляд не вистачало. Забували їх вчасно поливати, пересаджувати, робити їм душ, щоб змити порох і освіжити. Бабуся Настя за власним бажанням взяла опікунство над нашими квітами, і вони почали цвісти та розростатися.
Нині я цілком впевнена, що поступила правильно. Вчинила так, як вважала за потрібне. Лишень сумно через те, що мої родичі і друзі перестали до мене заходити, наче я в них прошу про допомогу чи вимагаю гроші.
Думаю, що все з часом налагодиться. І вони мене зрозуміють. Адже бабуся не винна, що її викинули до притулку і забули. А вона мила і добра людина. Вона заслуговує на більше. У мене навіть часто закрадається думка, що бабуся для нас стала ангелом-охоронцем, бо її уста постійно нашіптують молитву.
