Я завжди вважав, що чим більше в родині коренів, тим міцніше дерево. Родичі, хоч і нові, хоч не завжди близькі — це все одно люди, яких доля звела в одну течію. Ми з дружиною намагалися будувати стосунки з усіма: і з батьками зятя, і з далекими родичами. Особливо після того, як наша старша донька Марія вийшла заміж. Таки діти об’єднують. Ми раділи, що їй дістався гарний хлопець — Олег, на вигляд спокійний, з характером, але не грубий. Живуть поки що в орендованій квартирі у Львові, а ми допомагаємо по трохи зібрати на своє житло. Нелегко, звісно, але хоч якось. Нам і самім ніщо з неба не падало.
З матір’ю Олега, Надією Петрівною, спочатку були гарні стосунки. Живе вона в Івано-Франківську, далеко від нас, тому спілкувалися переважно по телефону, рідко бачилися. Розмовляли поважно, на рівних, ніби все йшло своїм чередом. Але перед самим Новим роком щось зламалося. Причому не з нашого боку.
Напередодні свят я подзвонив Марії — просто так, по-доброму, від щирого серця:
— Донечко, привіт! А ви з Олегом вже думали, де Новий рік зустрічатимете?
— Ой, тату, ще не вирішили…
— Та давайте до нас! У нас будинок великий, кімнат багато, гостей любимо, мама вже гірлянди на подвір’я повісила. Ялинка стоїть, караоке готове. І Надію Петрівну кличте — я приїду, заберу її, потім відвезу. Хай у нас зустріне свято, нащо їй самій сидіти?
Марія сказала, що порадиться з чоловіком і передзвонить. Ввечері вона повідомила, що вони приїдуть, а от його мати — ні. Мовляв, або до друзів, або вдома сама залишиться. У неї, мовляв, традиція — тихо зустрічати Новий рік, без галасу. Мені стало неспокійно. Невже ж важко один раз провести свято з дітьми, побути в колі нової родини? Я ж нічого поганого не пропонував — лише добро. Вирішив зателефонувати свек實力 десь сам.
— Надю, ну що ти? Одна вдома сидіти — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, гостюватимеш, окрему кімнату приготуємо, можеш своїх друзів покликати, якщо хочеш. А у нас — шашлик у дворі, салют, пісні. Все буде весело, по-своєму!
Але вона якось мляво відмахувалася:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо вони покличуть — піду. Не покличуть — телевізор, плед і спати… У віці, знаєш, галас — не на радість.
Я не настоював. Подумав: “Може, і справді їй не хочеться”. Але вже наступного дня мені дзвонить Марія. Голос у доньки розгублений, на межі сліз:
— Тату, свекруха образилася… Каже, що ми її зрадили. Що я “відбираю сина від матері”, що він мав зустрічати Новий рік з нею. Вона пропонувала відсвяткувати у себе — в своїй двокімнатній квартирі… Уявляєш?
Я остовпів. Ми, значить, зрадники, тому що запросили дітей зустріти свято у просторий будинок, де знайдеться місце всім? У нас п’ять вількі кімнат, велика зала, кухня, двір, де можна і багаття розвести, і м’ясо пец兵жити,
