**Щоденник:**
Сьогодні я сиджу на краю ліжка й дивлюся на акуратну пачку купюр перед собою. Два роки ми з Данилом відкладали кожну копійку, кожну гривню, щоб дозволити собі те, що здавалося мрією відпочинок біля моря.
Невеликий будиночок біля води, свіжа риба на вечерю, шепіт хвиль, вітер у волоссі та свобода від буденних клопотів це була нагорода за роки праці, відмов і маленьких радощів, які ми собі рідко дозволяли.
«Ми заслужили цю подорож», думала я, перебираючи гроші. Хотілося вірити, що нарешті нам усміхнеться щастя. Це літо мало стати глотком свіжого повітря, перепочинком від вічної метушні.
У кімнату увійшов Данило. Йому десять. Він із захопленням крутив у руках навушники мій подарунок на день народження, який я вирішила купити, незважаючи на економію, щоб хоч трохи його порадувати.
Мам, ти точно впевнена? запитав він, сідаючи поряд.
Так, сину, відповіла я мяко. Там тихо, пляж майже безлюдний, а поруч ринок із фруктами. Уяви, як гарно буде грітися на сонці? Море, свіже повітря, ніякої метушні
Данило посміхнувся, але в його очах було розуміння він знав, як важко мені одній тягнути все на собі, як кожна гривня в цьому конверті далася важко. Ця подорож була нашою спільною мрією, яку ми берегли як найдорожче.
Раптом задзвонив телефон. На екрані «Максим».
Привіт, сестро! оживлений голос брата. Як справи? Куди їдете цього літа?
Я зітхнула. З Максимом у нас завжди було непросто: він любив командувати, вважав себе старшим і розумнішим за всіх.
На море з Данилом, обережно відповіла я. Хочемо зняти кімнатку біля води, просто відпочити.
Навіщо витрачати гроші? усміхнувся він. У нас дача біля моря! Приїжджайте. Повітря, ягоди, тиша. І економія.
Я задумалась. Максим завжди поводився так, наче знає, як жити краще. Але Данило засяяв:
Мам, це ж ціла дача біля моря! з надією сказав він. Поїдемо до дядька Максима! А гроші залишимо на потім.
Я похитала головою, але згодом кивнула.
Добре, погодилася. Приїдемо.
Максим зустрів нас на вокзалі з розпростертими обіймами.
Ну нарешті! Скільки років, скільки зим! гукнув він, стискаючи мене. Поїхали, в нас уже стіл накритий.
Оксана, його дружина, стояла поруч із трирічною Софійкою, яка радісно махала нам.
Оце зустріч! весело скрикнула Оксана, обнімаючи мене.
Дача виявилася затишною: деревяний будиночок з плетеними кріслами, гойдалка під яблунею, гамак, що гойдався на вітрі. До пляжу хвилин пятнадцять пішки стежкою, вкритою квітами. Перші два дні ми з Данилом відпочивали, як у казці: купалися, їли свіжі пиріжки й суничку з городу, слухали пташині співи й шум прибою.
Я дивилася, як Данило бігає з Софійкою, зриває яблука й годує качок у ставку неподалік, і вперше за довгий час відчула спокій.
Але на третій день все змінилося. Під час сніданку Максим звернувся до мене:
Наталко, ти ж вмієш готувати? Звариш нам борщ на обід? Оксана втомилася з Софійкою.
Я здивувалася, але погодилася.
Ввечері, після вечері, брат попросив помити посуд:
Наталко, ми втомилися. Ти ж не проти?
Гаразд відповіла я, приховуючи подив.
На четвертий день Данилові дали кошик:
Іди збирати малину. Усім подобаються пироги.
Але я хотів на пляж пробурмотів він.
Спочатку справа, потім відпочинок, різко сказав Максим.
З кожним днем обовязків ставало більше. Я мила підлогу, дивилася за Софійкою, поки Оксана їздила до міста. Данило полов грядки, носив воду з колодязя. Спочатку ми допомагали, але скоро стало зрозуміло: відпочинок перетворився на роботу.
Ввечері Данило повернувся з подряпаними руками й сів на ґанок.
Мам, тихо сказав він, чому ми не можемо просто піти на море?
Я стиснула губи, щоб не заплакати. Відчувала несправедливість.
Все буде добре, ще відпочинемо, прошепотіла я.
Але всередині росла тривога. Їхати не хотілося, але й залишатися теж.
Наступного дня я вирішила поговорити з Максимом.
Максиме, обережно сказала я, ми хотіли б піти на море. Ми ж для цього сюди приїхали.
Брат нахмурився:
Наталко, ти що, не розумієш? Тут роботи повно. Хто буде доглядати Софійку й город? До речі, позич мені грошей, які ти зекономила. Треба вікна міняти. Ти ж накопичила, а тепер витрачати не треба.
Ні! Це наші гроші! вигукнула я. Ми з Данилом два роки їх збирали!
А ви живете тут безкоштовно, холодно сказав він. Я маю право на оплату.
Я різко підвелася:
Ми поїдемо завтра.
Максим усміхнувся:
Навряд. Гроші з твого гаман
