Роками я була тихою тінню серед полиць великої міської бібліотеки. Ніхто мене не бачив по-справжньому, і мені це було навіть добре принаймні так я думала. Мене звуть Марічка, і мені було 32, коли я почала працювати там прибиральницею. Мій чоловік раптово помер, залишивши мене саму з нашою восьмирічною донькою, Соломією. Біль у горлі ще не розвязався, але плакати було ніколи треба було годувати дитину, а оренда сама себе не сплачує.
Головний бібліотекар, пан Коваленко, був чоловіком із суворим обличчям і виваженим голосом. Оглянув мене з ніг до голови і сухо сказав:
Можете починати завтра але щоб дитина не шуміла. Щоб її ніхто не бачив.
Вибору в мене не було. Я мовчки погодилася.
У бібліотеці був закинутий куточок біля старих архівів маленька кімната з запыленою ліжком і перегорілою лампочкою. Там ми з Соломією й ночували. Кожну ніч, коли світ спав, я витирала нескінченні полиці, блищила довгі читацькі столи й виносила кошики, завалені паперами та обгортками. Ніхто не дивився мені в очі; я була лише «жінкою, яка прибирає».
Але Соломія вона дивилася. Спостерігала з цікавістю того, хто відкриває цілий всесвіт. Щодня шепотіла мені:
Мамо, я колись напишу такі історії, що їх усі захочуть читати.
Я посміхалася, хоч у душі боліло від думки, що її світ обмежений цими потьмареними куточками. Я навчила її читати за старими дитячими книжками, які ми знаходили на полицях для списання. Вона сиділа на підлозі, пригорнувшись до пошарпаного видання, губилася в далеких світах, поки тьмяне світло падало на її плечі.
Коли їй виповнилося дванадцять, я набралася сміливості й попросила пана Коваленка про щось для мене неймовірне:
Будь ласка, пане, дозвольте моїй доньці користуватися головною читальною залою. Вона так любить книги. Я відпрацюю більше, заплачу зі своїх заощаджень.
У відповідь почула лише глузування:
Головна зала для відвідувачів, а не для дітей персоналу.
Тож усе залишилося, як було. Вона читала в тиші серед архівів, ніколи не скаржачись.
У шістнадцять років Соломія вже писала оповідання й вірші, які почали отримувати місцеві літературні нагороди. Один університетський професор помітив її талант і сказав мені:
У вашої доньки дар. Вона може стати голосом для багатьох.
Він допоміг нам отримати стипендію, і так Соломія вступила на програму письменницької майстерності у Львові.
Коли я повідомила про це пана Коваленка, його вираз змінився.
Почекайте та дівчина, що завжди була в архівах це ваша дочка?
Я кивнула.
Так. Та сама, що виросла, поки я прибирала вашу бібліотеку.
Соломія поїхала, а я й далі прибирала. Невидима. Аж поки доля не зробила несподіваний поворот.
Бібліотека опинилася в кризі. Міськрада скоротила фінансування, відвідувачів ставало все менше, і пішли чутки, що її закриють назавжди. «Схоже, нікому вже немає справи», заявили чиновники.
А потім прийшов лист зі Львова:
«Мене звуть докторка Соломія Біленька. Я письменниця й викладачка. Можу допомогти. І я добре знаю цю бібліотеку».
Коли вона увійшла висока, впевнена ніхто її не впізнав. Вона підійшла до пана Коваленка і сказала:
Колись ви мені сказали, що головна зала не для дітей персоналу. Сьогодні майбутнє цієї бібліотеки в руках однієї з них.
Чоловік розплакався, сльози котилися йому по щоках.
Вибачте я не знав.
А я знала, відповіла вона мяко. І пробачаю, бо моя мати навчила мене, що слова можуть змінювати світ, навіть коли їх ніхто не чує.
За кілька місяців Соломія перетворила бібліотеку: привезла нові книжки, організувала письменницькі гуртки для дітей, створила культурні програми й не взяла за це жодної копійки. Лише залишила мені записку на столі:
«Ця бібліотека колись бачила мене тінню. Сьогодні я повертаю їй світло».
З часом вона збудувала мені яскравий дім із невеличкою власною бібліотекою. Возила мене подорожувати, показувала море, дала відчути вітер у місцях, які колись бачилися лише на сторінках старих книжок.
Тепер я сиджу в оновленій читальній залі й дивлюсь, як діти голосно читають біля вікон, які вона наказала відреставрувати. І кожного разу, коли в новинах звучить «докторка Соломія Біленька» або я бачу її імя на обкладинці книги, я посміхаюся. Бо колись я була лише жінкою, що прибирала.
А тепер я мати тієї, хто повернув історії нашому місту.
