Роки ланцюга
Тарас не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку в бідному подвірї на околиці села. Ще змалку його долю визначило холодне залізо ланцюга, який ніколи не зникне.
Спершу життя було лише цікавістю. Він грався з братами, нюхав вологий ґрунт і гавкав на птахів. Та одного дня один із господарів вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря та привязав ланцюгом до кола. Відтоді Тарас став частиною двору, як старе колесо чи іржавий візок. Ніхто не гладив його, не говорив ласкаво. Час для Тараса був лише очікуванням без надії.
Місяцями ланцюг став його єдиним другом. Він був завдовжки лише два метри, і Тарас навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкого ривка, який залишав його без подиху. У нього не було будки чи схованки: він спав на землі під дощем чи снігом, а коли вітер був сильним, притулявся до стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були жорстокими, з морозними ночами, коли Тарас прокидався, вкритий інеєм. Літа були тортурою спеки та спраги. Іноді діти з хати кидали в нього камінці для розваги чи лякали палицями. Ніхто не піклувався про нього. Його життя було колом страждань, голоду та самотності.
Їжі було мало й брудної. Йому кидали шкірки від картоплі, огризки кісток, а рідко трохи кислого борщу. Тарас їв з жадібністю, боячись, що хтось відбере ці крихти. Пив каламутну воду з іржавого відру. Ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радості ситості. Його тіло стало худим, ребра виступали з-під брудної, зколченої шерсті.
Ніхто не виводив його на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на свободі, як люди йдуть та повертаються, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але це був лише сон, і щоразу, коли він прокидався, ланцюг був там.
Остання зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що привязав його, захворів і перестав виходити у двір. Тарас проводив цілі дні, не бачачи нікого. Миска з їжею ставала все порожнішою. Іноді сусід підходив до хвіртки й кидав шматок чорствого хліба, але частіше він отримував лише жалісливі погляди.
Тарас відчував, як життя вислизає з нього. Лапи боліли, холод проймав до кісток, а самотність ставала все важчою. Уночі йому снилися мати, тепло братів, свобода. Але прокинувшись, він знаходив лише багно й тишу.
Одного дня чоловік помер. Тарас зрозумів це,
