Розповім вам історію, яка сталась трохи більше десяти років тому. Є в мене хороший друг, з яким ми познайомились ще в коледжі. Там ми знали одну дівчину, яка в подальшому зіграє важливу роль в житті мого друга Романа.
Вони часто бачились на коридорах коледжу, хоч і вчились на різних факультетах. Також було багато спільних знайомих, тому вони часто бачились і поза коледжем. На різних святах, гулянках та вечірках.
Вони зацікавлено поглядали одне на одного, але ні в кого не вистачало сміливості, щоб взяти та підійти, щоб почати розмову. Так довго не тривало, адже при вступі в університет на третій курс, молоді люди стали бачитись ще частіше.
Слово за слово і вони стали спілкуватись. Згодом стали друзями, які часто проводили час разом. Видно було, що вони подобаються одне одному, але знову ж таки… Сором’язливість та страх відлякати були занадто великими та сніговою стіною заважали їхнім відносинам.
Але на те це і “снігова стіна”, що її доволі легко зруйнувати. Саме тому, одного разу, коли Роман та Аліна йшли разом до гуртожитку, хлопець запросив кохану дівчину до кав’ярні. Аліна погодилась та вони пішли, добре провівши час. Там і зізнались одне одному в своїх почуттях.
Та Роман дуже сильно хвилювався про те, що йому не стане стипендії на різноманітні подарунки, походи в кафе для Аліни. Думав, що це має бути обов’язковим у відносинах, незважаючи на його можливості. Хвилювався, що Аліна покине його через це.
Він вирішив, все ж таки, поговорити про свої страхи з Аліною, а та мило розсміялась та назвала його дурником, бо ж кохає саме його, а не те, що він їй може дати в матеріальному плані.
– Звісно, подарунки завжди приємні, як і побачення, але це не вирішальний момент. Я кохаю тебе. Кохаю твою особистість. Кохаю ці теплі горіхові очі. Кохаю тебе лише за те, що ти — це ти і ніхто більше.
Зараз Роман та Аліна вжемсім років, як одружені та мають дитину. Таким щасливим, як в шлюбі з Аліною, я його ніколи не бачив.
