**Розколоте серце бабусі: Драма родини Олени**
Олена смажила котлети на кухні їхньої затишної квартири у Львові, коли вхідні двері грюкнули, і в коридор ввірвалися її доньки, що повернулися від бабусі.
— Ой, мої дівчатка! Як у бабусі погостили? — Олена витерла руки об фартух і вийшла зустріти дітей з усмішкою.
— А бабуся нас не любить! — у голос сказали Настя й Софійка, їхні голоси тремтіли від образи.
— Що? Чому ви так вирішили? — Олена завмерла, відчуваючи, як серце стиснулося від тривоги.
— Бабуся сьогодні таке зробила… — почали дівчатка, переглянувшись.
— Що саме? — голос Олени став різкішим, а в грудях наростав холод.
Настя й Софійка, ледве стримуючи сльози, розповіли все. Олена слухала, і з кожним словом її обличчя каменіло від жаху.
— Бабуся нас не любить! — повторили дівчатка, ледь переступивши поріг.
— Звідки ви це взяли? — Тарас, батько дівчаток, відірвався від газети, насупившись. Олена подивилася на чоловіка, чекаючи пояснень.
— Вона Сашкові й Марічці все найсмачніше давала, я бачила! — почала Настя, обвиваючи кінець светра. — А нам — нічого. Їм можна було носитися по хаті, тупотіти, а нам наказала сидіти тихо. І коли вони їхали, баця їм кишені набила цукерками, кожному по шоколадці дала, обняла, до зупинки провела. А за нами… — тут Софійка схилила голову, — просто двері зачинила!
Олена відчула, як кров відлила від обличчя. Вона давно помічала, що свекруха, Ганна Василівна, відводила душу лише в дітей своєї доньки Ярини, а не в їхніх дівчаток. Але щоб так відверто? Це було вже занадто.
Стосунки зі свекрухою у Олени були спокійними: без особливої теплоти, але й без сварок. Все змінилося, коли в Ярини та її чоловіка народилися Сашко й Марічка. Тоді Ганна Василівна розкрилася в усій красі.
По телефону вона могла годинами розповідати, які у її Яринки чудові діти:
— Такі розумнички, усе в маму пішли, просто янголята! — захлиналася від захвату бабуся.
Олена сподівалася, що їхнім дівчаткам теж дістанеться хоч крапля цієї любові. Та коли через пару років народилися Настя й Софійка, Ганна Василівна зустріла новину байдуже:
— Дві одразу? Ну, ви дасте! У мене сил не вистачить із ними возитися.
— Та хто й просить? — здивувався Тарас. — Самі впораємось.
— Ще б! — фуркнула свекруха. — Ярині б краще допомогли. Їй важко, діти ж різновікові!
— А наші що, не діти? — не витримала Олена. — Ви ж казали, що у Ярини діти спокійні, без клопоту.
Ганна Василівна зиркнула на невістку і промовила:
— Брат повинен сестрі допомагати. Він їй рідний, не то що ти.
Після цієї розмови Олена й Тарас зрозуміли: на підтримку свекрухи розраховувати не варто. Близнята вимагали безліч часу та сил, але виручала мати Олени. Вона мчала через увесь місто, допомагала, як могла, і ніколи не скаржилася. Ганна Василівна ж бачила лише Ярину та її родину.
Вони жили далеко від свекрухи, в гості їздили рідко. З Яриною Олена намагалася не стикатися: четверо дітей в одній хаті — це хаос. Варто було дітям загратися, як Ганна Василівна хапалася за голову, скаржачись на тиск. Тарас і Олена негайно збиралися додому, забираючи доньок. Ярина з дітьми завжди залишалася.
Першими несправедливість помітили знайомі. На вопрос, чому Ганна Василівна так відрізняє дітей доньки, вона гордо відповіла:
— Це мої рідні!
— А Тарасові доньки?
— Звідки мені знати, чиї вони? На сина записані, от і все.
Ці слова, як отрута, дійшли до Тараса й Олени через добрих людей. Тарас уперше вспалив і поїхав до матері на серйозну розмову. Після цього Ганна Василівна затихла, але ненадовго.
Останньою краплею стала історія, яку розповіли дівчатка. Ганна Василівна засипала Сашка й Марічку цукерками, дала кожному по шоколадці, обняла й провела до зупинки прямо під вікнами. А Настю з Софійкою просто виставила за двері, сказавши, що в неї «голова болить».
— Ви йшли самі? — ахнула Олена, холонучи від жаху.
— Так, — кивнула Настя, всмикнувши носом.
— Там же бродячі собаки… Ми боялися, — додала Софійка. — Більше до бабусі не поїдемо!
Олена й Тарас переглянулися. Рішення дівчаток вони підтримали, але Тарас все ж набрав номер матері:
— Мам, тобі справді так погано було?
— Звідки ти взяв? — здивувалася Ганна Василівна.
— Тоді чому ти відпустила дівчаток самих? Знала ж, де їх зупинка! Могла мене покликати чи Олену.
— Не драматизуй, вони не маленькі. Дійшли ж! Треба їх до самостійності привчати.
— Мам, їм шість років! Вони йшли**— Мам, їм шість років! Вони йшли через пустир із собаками! А дітей Ярини ти ніколи без нагляду не залишаєш — чому?**
