Розбите серце, але не зламане: історія жінки, якій довелося починати все спочатку
— Івасю, я вагітна! — з порогу сказала Оксана, не даючи чоловікові навіть хвилини на роздуми. Він завмер, відвів погляд убік і видихнув: — Ну… якщо вже так вийшло, — і швидко поцілував її в щоку, ніби ховаючись від власних емоцій.
Оксана закохалася в Івася ще в університеті. Він працював у фірмі, де вона проходила практику. Молодий, гарний, вже заступник начальника відділу — здавалося, він із зовсім іншого світу. Скромна дівчина з провінції навіть не сподівалася, що він зверне на неї увагу. Але в останній день стажування він сам підійшов до неї, подарував коробку шоколадних цукерок і запросив на побачення. Так почалася їхня історія.
На першому побаченні він розповів, що виріс без батьків. Мати вийшла заміж удруге й поїхала, залишивши його на виховання бабусі. Оксана не стала зізнаватися, що її власні батьки теж ніколи не цікавилися нею. Все дитинство — холод, байдужість, жодної частки тепла. Обоє знали, що таке самотність, і, можливо, саме тому так швидко зблизилися.
Через місяць Оксана переїхала до Івася на орендовану квартиру. Потім — весілля. Без розкоші, скромно, але з надією. Вони мріяли про майбутнє, про власне житло, про спокійне життя. Єдине, що їх розділяло — діти. Оксана давно хотіла дитину, а Івась усе тягнув: «Нам і вдвох добре, навіщо поспішати?»
Коли тест показав дві смужки, Оксана довго вагалася сказати. Боялася осуду, докорів. Але все ж набралася сміливості.
— Ми станемо батьками, ти радий? — запитала вона.
— Я думав, це буде пізніше… — відповів він, не приховуючи розчарування.
На перше УЗД він не пішов. Чекав у машині. А Оксана повернулася з очима, повними сліз і щастя — двійня. Два крихітні серця билися в ній.
— Двійня?! — Івась поблід. — Ні, такого не мало бути. Ми так не домовлялися. Роби аборт!
— Що ти несеш?! Я бачила наших дітей… Я не зможу… — ридала Оксана.
Вона сподівалася, що він прийме це, що все зрозуміє. Але з кожним днем він віддалявся. Почав докоряти, що вона поправилася, казав, що втратила форму. Вона намагалася не звертати уваги. Із народженням дітей стало лише гірше.
Святослав і Марічка — двійнята — стали центром її життя. А Івась… затримувався на роботі, віддалявся, не хотів допомагати. Оксана все терпіла — заради дітей, заради кохання, заради сім’ї.
Коли дітям виповнилося півтора роки, вона заговорила про повернення на роботу. Івась сів навпроти, дивлячись у підлогу:
— Тобі все одно скоро все стане відомо… У мене інша. Я йду. Дітей не покину. Але жити хочу з нею.
Оксана оніміла.
— Ти казав, що ніколи не зробиш, як твої батьки! — скрикнула вона.
Він пішов. Спочатку ще приходив, потім зник зовсім. Оксана залишилася сама. Без грошей, без підтримки. Повернутися у село? Але там немає роботи. Тут — є робота, але немає де жити.
Їй допомогв начальник — влаштував у гуртожиток. Маленька кімната, ремонт, двоє дітей — вона справлялася. Одного разу вийшла на прогулянку, намагаючись винести дитячий візочок, і раптом почула голос:
— Дозвольте допомогти. Я Петро. Живу поруч.
Він допоміг, не займав її розпитуваннями. Потім запропонував допомогу з ремонтом. Почав забирати дітей із садочка. Оксана спочатку відштовхувала його — боялася, але з кожним днем Петро ставав частиною їхнього життя.
Він був простим, надійним. Його теж зрадили — дружина пішла до друга, дізнавшись, що він не може мати дітей. А тут — двоє малечі, яких він щиро полюбив.
Коли він запропонував Оксані вийти за нього, вона спочатку відмовила.
— У мене діти. Ти знайдеш собі вільну жінку.
— Я хочу бути з тобою. І діти — не перешкода, вони для мене рідні.
Вони одружилися. І от — через тиждень — Івась знову з’явився.
— Оксанко, пробач. Я все зрозумів. Давай почнемо знову…
— Запізно. Я заміжня. У моїх дітей тепер є батько. Справжній.
З-за рогу вийшов Петро.
— Познайомся, мій чоловік.
Івась відвернувся, махнув рукою та пішов… назавжди.
Минув рік. Оксана і Петро купили своє житло. Де тепер Івась — вона не знала. Та й знати не хотіла. Бо щастя — це не той, хто обіцяв, а той, хто лишився.
