Завжди думав, що чим глибше коріння, тим міцніше сімейне дерево. Родичі, навіть далекі чи нові — все ж люди, яких доля звела разом. З дружиною старалися бути ближчими до всіх: і до батьків зятя, і до родичів подалі. Особливо після того, як наша старша донька Марійка вийшла заміж. Таки діти об’єднують. Раділи, що їй трапився гарний хлопець — Іванко, спокійний, з характером, але не грубий. Живуть поки що в орендованій квартирі у Львові, а ми допомагаємо по трохи зібрати на своє. Важко, звичайно, але якось. Нам і самім нічого з неба не падало.
З матір’ю Іванка, Надією Петрівною, спочатку було все добре. Живе вона в Тернополі, далеко від нас, тому спілкувались переважно по телефону, рідко бачились. Розмови були теплі, рівні, здавалось, все йде як треба. Та ось перед Різдвом щось зламалось. І не з нашого боку.
Перед святами я подзвонив Марійці — просто так, від душі:
— Доню, привіт! Ви з Іванком вже думали, де Різдво святкувати?
— Та ще ні, тату…
— Та ходіть до нас! У нас хата велика, кімнат багато, гостей любимо, мама вже вертеп у дворі поставила. Єлка стоїть, колядки готуються. І Надію Петрівну кличте — я заїду, заберу її, потім відвезу. Хай у нас свято зустріне, чого їй самій сидіти?
Марійка сказала, що порадиться з чоловіком і передзвонить. Ввечері донька повідомила, що вони приїдуть, а от його мати — ні. Мовляв, вона або до друзів, або вдома лишиться. У неї, каже, традиція — тихо зустрічати Різдво, без галасу. Мені стало ніяково. Невже важко один раз бути з дітьми, в колі нової родини? Я ж нічого поганого не пропонував — лише добро. Вирішив подзвонити свасі особисто.
— Найда, ну що ти? Самій вдома сидіти — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, гостюватимеш, окрему кімнату приготуємо, можеш своїх друзів покликати, якщо хочеш. А у нас — кутя, вареники, колядки. Все буде весело, по-родинному!
Але вона якось мляво відмахнулась:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо покличуть — піду. Ні — телевізор, ковдра, та й спати… З віком, знаєш, гучне свято не для мене.
Я не став наполягати. Подумав: «Може, й справді їй не хочеться». Але вже наступного дня мені телефонує Марійка. Голос у доньки збентежений, ледь не плаче:
— Тату, сваха образилась… Каже, що ми її зрадили. Що я «відбираю сина у матері», що він мав зустрічати Різдво з нею. Вона пропонувала святкувати в неї — у своїй двокімнатній квартирі… Уявляєш?
Я онімів. Ми, виходить, зрадники, тому що запросили дітей зустріти свято у великій хаті, де місця вистачить усім? У нас п’ять вільних кімнат, простора вітальня, кухня, був бирник, де можна і ватрушки спекти, і колядки заспівати. А у неї — тісна «двушка», де, вибачте, двоє гостей — і то тісно. Навіть якби ми всі туди влізли — і що далі? Посиділи б годину, подивились «Щедрий вечір», та й по машинах? А Різдво — воно ж про душу, про радість, про єдність.
І ось що вона сказала наприкінці, прямо дітям у вічі:
— Раз у мене тепер нема родини, то я піду до друзів.
А ще передала, що у допомозі на квартиру від неї тепер чекати не варто. Грошей, мовляв, нема.
Ми з дружиною переглянулись. Вона лише хитнула головою:
— Та й не треба. Ми й не сподівались.
Знаєте, у житті завжди знаходяться такі люди — вони ображаються, навіть якщо їх просто запросили з добром. Бо для них доброта — слабкість, а будь-яке рішення, що не збігається з їхніми планами — зрада. Надія Петрівна виявилася саме такою. Сама пішла, сама образилась, сама ж і двермами гримнула. Сказати, що нам не шкода — брехатиму. Шкода, що людина, яка могла б стати рідною, обрала самотність і докори. Але, як кажуть, переживемо.
А діти — зустрінуть Різдво з тими, хто їх любить. А не з тими, хто тримає за горло почуттям провини.
