Завагітніла я досить рано, так вже сталось. Звичайно, не хотілось так швидко прощатися з молодістю та вільним життям, але йти на аборm, я теж не хотіла, тому ми з моїм хлопцем прийняли спільне рішення, що будемо виховувати нашого малюка!
Хлопець працював уже, тому певні кошти на прожиття ми мали, але їх було недостатньо, щоб повністю покрити мінімальні витрати на життя з дитиною та оренду квартири. Власного житла ми не мали. На щастя, життя почуло наші молитви й підкинуло нам один варіант… мою бабусю…
Моїй бабусі було 65 років і хоч вона зі всім чудово справлялась самостійно, та жилось її нелегко з маленькою пенсією та великими комунальними. Жила вона в однокімнатній квартирі з радянським ремонтом. Це могло б стати чудовим початком нашого сімейного життя, тому ми почали розповідати її, у якому поганому становищі опинилися та запропонували її віддати квартиру нам, а ми влаштуємо її у найкращий будинок для літніх людей, що тільки є у нашій області.
Схоже, така пропозиція її дуже образила, тому що вона відразу відмовилась. Я не припинила спроби й спробувала її ще раз пояснити. У висновку ми сильно посварилися й розійшлися, так ні про що і не домовившись.
От я її щиро не розумію. Незабаром її ставатиме тільки гірше і її буде потрібен нормальний догляд, а у всіх своє життя, то хто за нею буде дивитися? А там би про неї потурбувалися і ми б з майбутнім правнуком обов’язково навідувалися б та й людей там багато, друзів би собі найшла. А так вона з моєю улюбленої бабусі перетворюється на ворога.
Хочу ще раз до неї поїхати та спробувати поговорити. Вірю, що цього разу вона одумається, адже, хто як не бабуся повинен допомагати молодій сім’ї? Логічно ж, що літні люди повинні поступитися місцем для нового покоління, правда ж?
