Сьогодні згадую, як наш розлучення виявилось порятунком. Оксана стояла коло кухонного вікна, тримала склянку вже холодної чаїни й дивилась на дітей у дворі. Вчора вона підписала останні папери, а сьогодні — наче дивом — на душі полегшало, ніж за останні роки. Дивно, адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — спитала десятирічна Катруся, увійшовши в кухню у шкільному убранні.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ж казали, — тихо відповіла Оксана, гладячи доньку по косичках. — Завтра забере тебе на вихідні.
— А чому ви не помиритеся? Тетяна Шевченко каже, що її батьки теж сварились, а потім придбали новий авто й перестали.
Оксана посміхнулася сумно. Якби все було так просто. Якби справа була лише у сварках.
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Катруся слухняно сіла за стіл, але думала про щось своє, відволікаючись від каші ложкою.
— Мамо, а тобі не сумно?
— Трошки сумно. Але знаєш що? Буває, люди розлучаються не тому, що кохати перестали, а тому що разом їм уже недобре. Окремо ж можуть бути щасливішими.
Донька кивнула, хоч Оксана розуміла — у десять років це не збагнути. Вона й сама не одразу зрозуміла.
Все зачалось не вчора й не рік тому. Мабуть тоді, коли Тарас став приходити вдома пізніше, а вона частіше знаходила у його кишенях чеки з кав’ярень, де ніколи не бувала. Та тоді Оксана гадала на робочі зустрічі. Тарас був менеджером у будівельній компанії, зустрічі дійсно траплялися.
— Знову запізнишся? — питала вона, коли він уривчасто снідав, утопившись у телефон.
— Ага. Проєкт здаємо, аврал. Не чекай.
— Може, хоч у вихідні куди поїдемо? Катруся просилась до бабусі у село.
— У вихідні теж працююм. Пробач, Оксан, час зараз такий. Потім відпочинемо.
“Потім” ніколи не наставало. Оксана звикла вечеряти сама, класти Катрусю спати сама, переглядати кіно сама. Часом здавалоcя, що в овдовіла, а не заміжня жінка.
Подруги співчували.
— Мужики тепер усі наче, — казала Мар’яна, зустрічаючись у кав’ярні. — Робота та ще робота. Зате гривні несе в хату.
— Гривні несе, — згоджувалася Оксана, — та яка користь? Живемо як сусіди у комуналці.
— А ти не думала, що він когось має? — обережно питала Олена.
— Думала. Та як дізнатися? Питати навпрям не насмілюся, а шарудити по його речам не хочу. Та й коли йому роман крутити, якщо він постійно на роботі?
Олена багатозначно мовчала.
А вдома Оксана далі чекала. Чекала, що Тарас повернеться, що знову розмовлятимуть як колись, що його знову цікавитимуть її справи, Катрусіні шкільні успіхи, спільні плани. Та Тарас ніби існував у паралельному світі.
— Як на роботі? — питала Оксана, коли він нарешті приходив.
— Та нічого, — відповідав, не відводячи погляду від екрана.
— А в Катрусі сьогодні було свято. Вона так чудово віршик розказала.
— Ага.
— Тарасе, ти мене слухаєш?
— Чую, чую. Наша Катруся молодець.
Та по його лику було видно — він не чув нічого, крім сигналів свого телефону.
Поступово Оксана перестала йому розповідати про свої заходи. Нащо, якщо все одно не слухає? Вона взяла повну ставку замість часткової, записалася на курс англійської, почала бачитись з подругами. Життя покроку ставало на лад, тільки якесь воно було неповноцінне, ніби бракувало чогось важливого.
— Мам, а чому тато не йде зі мною на ковзанку? — запитала якось Катруся.
— Тато зараз за
Іноді найкраще, що можна зробити для кохання, — це відпустити, а тоді воно повернеться, але вже в новому вбранні, з новою людиною, щире та взаємне, і саме таке чесне початок дало мені шанс знайти себе знову.
