У п’ятдесят років у Василя Михайловича майже не було сивини, зате чорт у ребрах засів навмерт. І всему виною була вона — Олеся. Він зустрів її випадково, коли зайшов до університету на кафедру, де викладав його старий товариш. Справа була дріб’язковою, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих коса́х. Яскраво-блакитні очі, струнка постать, що випромінювала життя й зухвалість… Він, чоловік, що давно вже не хлопчина, раптом відчув себе юнаком. Олеся здавалася йому втіленням усіх мрій — русалка, відьма, птах-диво. Насправді ж вона була просто гарненькою студенткою, але Василя це усвідомлення накрило значно пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Наталії Олексіївни у їхні перші роки. За плечима були тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаємна злагода й рідкісні сварки. І все це ніби зникло з його голови, лиш тільки він глянув на Олесю.
Вона, до речі, не чинила опір залицянням солидного парубка. Навпаки — підігрувала. Для неї він був шансом. Виросла у скромній родині, вступила до вузу дивом, мріяла залишитися у великому місті. І Василь став для неї дверима у цей світ.
— Та він же дідусь! — торочила її сусідка по кімнаті Мар’яна. — Ти з глузду з’їхала? Ти ж з ним і дня не виживеш!
— Який там дідусь, — махнула рукою Олеся. — Бадьорий, з грішми, закоханий по вуха. Дивись — скоро весілля.
Василь закохався по-справжньому. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — ані слова — не заговорив про розлучення. Олеся чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Василя давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — з грішми. Все йшло до весілля. Та раптом Василь почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима досвідченому чоловікові. Йому б бажалося бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і рідна Наталя.
Олеся почала вимагати:
— Чому ми не можемо жити разом? У тебе ж є ще квартира!
— Там мешканці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Наталею планували там ремонт. Але віддавати її під кохані гніздечко він не збирався.
— Зніми тоді нову! Ти ж мужик!
Сварки участілися. А потім грянуло.
— Я вагітна, Василю, — сказала Олеся. — Ти радий?
Василь остолопів. Він збирався розійтися — навіть повернувся із відрядження раніше, щоб все обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що запобігаєш…
— Це не на сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Тарасик. Василь допомагав: грішми, піклуванням, приїздив. Але Олеся хотіла більшого.
— Я втомилася бути в тіні! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Олеся взяла справу у свої руки. За кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виявляється, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Наталко, це не так… Я все поясню…
— Я тобі відразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала сім’ю тридцять років.
Василь відчув полегшення. Не тому, що уникнув розриву, а тому, що почув — вона все ще хоче врятувати їхній дім.
— Я тебе люблю, Наталю. Пробач мене. Це було біВін глянув на маленького Тарасика, що сміявся у своїй колисці, і зрозумів, що іноді справедливість приходить у вигляді тихої згоди з тим, що залишилося.
