Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, хлопнувши дверима, до тієї, що «молодша та краща». Але це вже дрібниці.
Чоловік у мене був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата у нього була в середньому на десятку більша, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені весь побут. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 7.000 гривень на місяць. На якій він мене раз на тиждень возив до АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тож «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його рідні я була «дірою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробив чоловік. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звісно, не залишалося.
Останній рік шлюбу у чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовлялися, що залишатимемо собі по 4.000 гривень, а решту класти в бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі і різницю у зарплатах. Тобто він залишав собі вісім тисяч. А мені на особисті потреби так і лишалася четвірка.
Потім він щось порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на 4.000. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь коштує 120 гривень, а я голову милом мию».
У підсумку, останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 20.000 гривень. Вісім тисяч давав він. Дванадцять тисяч виділяла я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати четвірку на особисті потреби і вкладала в утримання родини всю зарплату — 16.000 гривень. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. Продовжуючи вислуховувати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо нема чого бути меркантильною.
Передбачаю запитання: «А чого не розлучилася?».
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в обносках. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безкоштовна клініка у нас на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря я не можу.
Зате чоловік щомісяця має вісім тисяч на свої хотіння. І хизується своїм вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І ось, розлучилися. Пурхнув великий «годувальник» від дружини-запаскуди. До тієї, що не ходить у шмотках із секонд-хенду, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду та вечері в умовах обмеженого бюджету та в’язання дитині шкарпеток/шапки/рукавичок із старого светра.
Я, звісно, ревла. Як же я тепер без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилася у «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата прийшла, як завжди. Але у мене на рахунку ще залишилися гроші. Купа грошей. А колись до моменту зачислення зарплати я встигала ще й у кредитку залізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Ось так просто взяла ручку, аркуш із зошита. І почала записувати у стовпчики: «Дохід» / «ВитраІ зрозуміла, що найкращі роки мого життя тільки починаються.
