Своїх батьків я не знав. Виріс в дитячому будинку. З дитинства був спокійним та стриманим. Ніколи не влаштовував істерики чи бійки. Звичайно, як і будь-яка дитина, сподівався, що рано чи пізно теж матиму власну родину. Так воно й сталося. У 10 років мене всиновили. Галина Степанівна, наша вихователька, декілька років домагалася, щоб їй видали всі необхідні документи. Моєму щастю не було меж, нарешті й в мене з’явилася мама.
Галина Степанівна, тобто мама, була дуже доброю та спокійною. Завдяки їй я зумів отримати професію. Під час навчання й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Влада була з простої сім’ї. Мама торгувала на ринку, а батько працював охоронцем. Загалом батьки дружини люди хороші, якби не їх тяга до алкоголю.
Поки Влада була вагітна ми жили біля моєї мами, але після народження дитини в однокімнатній квартирі стало затісно. Довелося переїхати до тещі та тестя. Квартира у них велика простора, але жити з ними складно. Кожного вечора у них гості та гуляння до ранку, а у нас маленька дитина.
Якось ми запропонували їм розміняти квартиру та батьки дружини категорично проти. Кажуть, що це все залишиться нашій дитині. Чесно кажучи, мені не віриться, що це колись станеться. Вони не платять комунальні послуги, сума їхнього боргу з кожним днем лише зростає. Грошей, щоб оплатити заборгованість у них немає. До всього сусіди постійно викликають поліцію та скаржаться на шум.
Що робити у цій ситуації ми з Владою не знаємо. Розмовляти з батьками марно, тож ми практично не спілкуємося. Дружина переживає, що рано чи пізно до нас навідаються колектори та виженуть із власного дому.
