Зовсім недавно донька привезла до мене в село своїх дітей, тобто моїх внуків. Дала мені завдання, аби я дітлахів водила до лісу та по трохи привчала до праці. У нашому селі ліси дуже гарні та великі, а ще дуже багато грибів росте, тому є грибний пункт. Місце, де приймають, варять, солять, сушать гриби. У нас є така традиція з Петровичем влаштовувати змагання, хто більше з нас назбирає грибів.
Ходимо ми з внучатами в ліс по гриби, кожний сам збирає у своє відро. І ось сьогодні пішли здавати гриби, в черзі ми були останніми. То через мене ми запізнилися, десь поклала свої окуляри, шукала довго, не могла знайти. Окуляри мені конче потрібні, оскільки без них не бачу грибів, а збирати їх помацки, не дуже веселе задоволення. Чесно, мій настрій погіршився. Але все-таки пішла до пункту, приходжу, а там Петрович вже на мене чекає. Побачивши мене, він мені говорить:
– Як там успіхи? Напевне, багато грибів назбирала. Точно більше, ніж я. У тебе ж маленькі помічники є. Виходить, що так несправедливо.
Де таке бачено: троє проти одного?
– Ну і що ти таке дурне говориш? Ми ж не перший день знайомі, повинен знати, що совість у мене на місці. Завжди дотримуюсь правил та честі, справедливості. Ми з внуками домовилися, що кожний збирає сам у своє відро. Тому у моєму відрі, тільки ті гриби, які я сама знайшла та назбирала. Правда, сьогодні десь поклала чи загубила свої окуляри, ніде не можу знайти. Цілий ранок шукала, не знайшла. Була змушена йти по гриби без окулярів, а я ж без них добре не бачу. Тому у моєму відрі геть мало грибів. Та й таке от.
Петрович відповів:
– Степанівно, так ідіть по сусідах пошукайте, можливо, в когось знайдуться окуляри для вас.
– А, напевне, і піду, бо що ж робити. Хтось, можливо, та й допоможе.
– Ось, Оленка, внучка моя багато грибів назбирала. Глянь, ціле відеречко. Яка розумничка. А Іванко дивись теж багато назбирав. Які ви молодці. За день потомилися діти, ну нічого підемо зараз додому, повечеряємо та й спати.
Віднесли та здали гриби. Пішли додому. Ідемо і бачу, що Оленка сумна чомусь.
– Донечко, що трапилося? Чому ти така сумна? Втомилася, бідненька. Тоді ми з Іванком завтра до лісу підемо, а ти вдома побудеш та відпочинеш. Гаразд?
– Та ні! Я завтра обов’язково з вами піду. Але ти не ходи й не проси окуляри, не треба.
– То чого ж? Можливо, і справді в когось лишні будуть, то позичать. А то ж я не скоро в місто поїду, щоб нові придбати.
– Не ходи! Не проси ні в кого окуляри!
Я нічого не розуміла, чому так Оленка говорила. Всі дружно прийшли додому, я, на швидку руку, приготувала вечерю. Поїли, потім з Іванком вийшли надвір, а тим часом Оленка була в хаті, сіла на ліжко та раптово почала плакати.
Чесно кажучи, я злякалася. Запитую
— Що трапилося? Що болить, чи турбує тебе?
Вона мовчить та не відповідає, а ще більше починає плакати.
Пройшло трохи часу, внучка заспокоїлася та зізналася, що це вона мої окуляри заховала. Їй просто було дуже образливо та заздрісно, що я збираю більше грибів, аніж вона. Тому прийняла таке хитре рішення. Я не сварилася на внучку, а просто пояснила, що так не можна робити, це неправильно та підло. Це лише дитина, тому її потрібно виховувати та все пояснювати. Завжди треба дослуховуватися до своєї совісті. Так жити легше та приємніше.
Наступного ранку знову відправилися до лісу. І тут раптом Оленка каже:
– Бабцю, зробімо так: ми з братиком будемо збирати гриби й класти у твоє відро, так ти стовідсотково виграєш змагання з Петровичем!
– Ти глянь на неї. Ми ж вчора тільки про це говорили з тобою. Невже ти винесла для себе ніякого уроку? Мені після такого вчинку буде соромно дивитися в очі Петровичу. Совість не даватиме мені спокою. Згадай вчорашні мої слова: жити з чистою совістю набагато легше. І дня не пройшло, а ти забула, чому вчора плакала? Це тебе так совість мучила, бо окуляри мої сховала. Не важливо чи ти дитина чи старша людина, совість у всіх є. Вона має бути завжди чистою! Ось так воно, внучко!
