Коли Оксана виходила заміж, вона була певна — це на все життя. Її чоловіка, Тараса, вона обожнювала й робила все, щоб бути для нього ідеальною дружиною — такою, на кого завжди можна покластися.
Оксана була з тих людей, яких неможливо не любити. Добра, щира, з сяючою посмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Ганні Михайлівні, вона допомагала без упину. Та подзвонить, пожаліється на біль у спині чи втому — і Оксана вже мчиться до неї: прибирає, готує, бігає до крамниці.
— Яка ж я щаслива, Оксанко, — зітхала Ганна Михайлівна. — Син мій — не помічник, від нього й не чекаю нічого. Чоловіки вони такі! Завжди мріяла про доньку, але доля подарувала мені тебе.
Оксані було приємно чути такі слова. Вона старанілася ще більше, аби не розчарувати свекруху. І, правду кажучи, Ганна Михайлівна мала рацію: Тарас справді не надто турбувався ні про дім, ні про матір.
Але справа була не лише в цьому. Тарас вважав, що домашні справи — не його клопіт. Оксана, звісно, не заперечувала, їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Тарас нічого не робив, зате постійно причеплявся. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолений.
З часом претензії стали жорсткішими. Він почав докоряти Оксані, що вона забагато витрачає на себе, хоча це зовсім не так. Вона сама заробляла і ніколи не просила в нього грошей на свої потреби.
— Скільки коштує твій манікюр? — з їдкою питав він.
— Чотириста гривень, — тихо відповідала Оксана, немов виправдовуючись.
— Чотириста кожного місяця! — обурювався Тарас. — Краще б на машину збирали!
— Але ти ж витрачаєш на спортзал, — нерішуче заперечувала вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — пуста витрата!
Претензії зростали, як сніжна куля. Потім Тарасові не сподобалося, що Оксана раз на місяць зустрічається з подругами в кафе. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Нащо тобі швендяти по кафе без чоловіка? — бурчав він. — Сиди вдома!
Оксана була м’якою та неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня тріснуло. Свари стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Оксана вирішила на розлучення. Тарас опирався, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Оксана ж більше не могла так жити.
Розлучення відбулося. Як тільки Тарас зібрав речі й пішов, задзвонила Ганна Михайлівна.
— Оксанко, як же так? — запричитала вона. — Чому одразу розлучення?
Оксана зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж вона відповіла:
— Це не одразу, Ганно Михайлівно. Все до цього йшло. Я намагалася зберегти сім’ю, але Тарас не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ж ви були такою гарною парою! — ледь не ридала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Оксана розуміла, що саме їй зараз потрібна підтримка, але Ганна Михайлівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Оксана. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Тарасом не значить, що я не буду бачитися з вами. Дзвоніть, якщо щось потрібно, я допоможу.
— Ох, Оксанко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємось?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Оксані нелегко. Тарас не міг змиритися, що його покинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе вляглося. Оксана з полегшенням зрозуміла, що не відчуває жалю. Тарас так її вимотав, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй чоловіком мрії. То він прикидався, то вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Оксана почала нове життя. Тараса вона заблокувала скрізь, щоб він не ліз у її справи. Він і не намагався, а ось Ганна Михайлівна відпускати Оксану не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона подзвонила:
— Оксанко, вітаю! Як справи?
— Нормально, — відповіла Оксана. — А у вас як?
Питання було з вічливості, але свекруха саме його й чекала.
— Ой, погано, Оксанко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Тараса привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Оксана зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
— Я привезу, Ганно Михайлівно, — сказала вона. — Напишіть, що потрібно, через годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе можна розглядатися!
Оксані довелося відкласти свої справи, купити ліки й поїхати до Ганни МихаОксана випила останній ковток кави, усміхнулася і подумала: “Нарешті я живу для себе, а не для інших”.
