Коли Оксана виходила заміж, вона була певна — це любов на все життя. Її чоловіка, Ярослава, вона обожнювала і з усіх сил намагалася бути для нього ідеальною дружиною — такою, на кого завжди можна покластися.
Оксана була з тих людей, яких неможливо не любити. Добра, щира, з сонячною усмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Ганні Степанівні, Оксана допомагала без утоми. Та подзвонить, поскаржиться на болі в спині чи втому — і Оксана вже їде до неї: прибирає, готує, бігає до магазину.
“Як же мені з тобою пощастило, Оксанко, — зітхала Ганна Степанівна. — Син мій — не помічник, від нього й чекати нічого. Чоловіки такі! Завжди мріяла про доньку, а доля подарувала мені тебе.”
Оксані було приємно чути такі слова. Вона старалася ще більше, аби не розчарувати свекруху. І в принципі Ганна Степанівна мала рацію: Ярослав справді не надто намагався допомагати — ні вдома, ні матері.
Але справа була не лише в цьому. Ярослав вважав, що домашні справи — це не його турбота. Оксана, власне, не заперечувала, їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Ярослав нічого не робив, але постійно знаходив до чого докоряти. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолодкий.
З часом претензії ставали жорстішими. Він почав докоряти Оксані, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було зовсім не так. Вона сама заробляла і ніколи не просила в нього грошей.
“Скільки твій манікюр коштує?” — їдко запитував він.
“П’ятсот гривень,” — тихо відповідала Оксана, ніби вибачаючись.
“П’ятсот гривень що місяця!” — обурювався Ярослав. — “А можна було б на машину збирати!”
“Але ж ти витрачаєш на спортзал,” — несміливо заперечувала вона.
“Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — пуста витрата!”
Скарги наростали, як сніжна лавина. Потім Ярослав почав ворчати, що Оксана раз на місяць зустрічається з подругами в кафе. Нічого особливого — звичайні дівочі посиденьки, але й це його дратувало.
“Навіщо тобі тусуватися в кафе без чоловіка?” — бурчав він. — “Сиділа б вдома!”
Оксана була м’якою та неконфліктною, але навіть її ангельська терплячість одного дня урвалася. Сварки стали повсякденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Оксана вирішила на розлучення. Ярослав опирався, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик мати все за своїми правилами. Оксана ж більше не могла так жити.
Розірвати шлюб і так було непросто, але коли Ярослав зібрав речі та пішов, задзвонила Ганна Степанівна.
“Оксанко, як же так? — почала вона. — Чому одразу розлучення?”
Оксана зітхнула. Пояснюватися зі свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж вона відповіла:
“Це не одразу, Ганно Степанівно. Все до цього йшло. Я намагалася зберегти сім’ю, але Ярослав не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.”
“Але ж ви були такою гарною парою! — майже плакала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?”
Оксана усвідомлювала, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Ганна Степанівна, як завжди, перевела розмову на себе.
“Чому без мене?” — м’яко сказала Оксана. — “Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Ярославом не означає, що я не буду з вами бачитися.”
“Ох, Оксанко, яка ж ти золота! — зраділася свекруха. — Значить, не прощаємось?”
“Звісно, ні.”
Розставання далося Оксані нелегко. Ярослав не міг змиритися з тим, що його покинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але згодом усе затихло. Оксана видихнула, усвідомивши, що не відчуває жалю. Ярослав так вимотав її, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй мрією. То він прикидався, то вона дивилася на нього через рожеві окуляри.
Оксана почала нове життя. Ярослава вона заблокувала скрізь, щоб той не втручався. Але якщо він і не намагався, то Ганна Степанівна відпускати Оксану не збиралася.
Через ти́ждень після розлучення вона подзвонила:
“Оксанко, здоровенькі були! Як справи?”
“Нормально,” — відповіла Оксана. — “А у вас як?”
Питання було з віжливості, але свекруха саме його й чекала.
“Ой, погано, Оксанко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Ярика привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…”
Оксана зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
“Я привезу, Ганно Степанівно,” — сказала вона. — “Напишіть, що потрібно, через годину буду.”
“Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе можна покластися!”
Оксані довелося відкласти свої справи, купити ліки та їхати доОксана зрозуміла, що іноді найкраща допомога — це вміння сказати “ні”.
