Мене звати Ліна, а мого чоловіка – Саша. Ми одружилися 6 років тому. Весілля було веселим та пишним. Гості бажали нам здоров’я та «діточок, як на небі зірочок». Виконанням цієї задачі і зайнялися після весілля.
Моя перша вагітність була невдалою. Це помітили на другому УЗД. Тоді лікарі сказали, що ембріон завмер і що таке буває. Я тоді дуже засмутилася, опустилася майже до депресії. Але змогла вистояти.
Друга вагітність поставила хрест на моєму бажанні стати матір’ю. У мене діагностували позаматкову вагітність. Була складна операція, після якої лікарі оголосили мені страшний діагноз – безпліддя. Ми з чоловіком після цього ще кілька років їздили по лікарнях, навіть літали закордон, але вердикт лікарів був однаковий.
Ми почали жити для себе. Заробили на квартиру, дачу та дві машини. Багато подорожували, побачили майже весь світ. Коли обом стукнуло по 30 років, всередині почала відчуватися якась порожнеча. Давалася в знаки відсутність дітей. Чоловік дуже задивлявся на малечу, а я корила себе, що не можу зробити йому такий подарунок.
Саша першим заговорив про похід до дитбудинку.
– Ліна, може ми візьмемо дитину? Всі наші друзі в памперсах та безсонних ночах. Мені також хочеться, щоб хтось називав мене татом.
– Саша, я так рада, що ти запропонував. Сама хотіла тобі казати, але боялася твоєї реакції. Думала, ти будеш проти.
Ми стали збирати документи. Завдяки нашому матеріальному стану нам вдалося швидко отримати весь пакет документів. І ось настав той момент, коли ми поїхали в дитбудинок.
Отримати немовля ми навіть не очікували, адже чекати довго. А от дітей старшого віку було багато. Ми почали роздивлятися дітей, коли ті гралися на майданчику. І тут я почула, як хтось сіпає мене за рукав. Це була дівчинка 3-4 років з білявим волоссям та веснянками. Вона запитала:
– Тьотя, а ти випадково не моя мама?
Моє серце ледь не вибухнуло від емоцій. Я присіла, взяла малечу за руку і сказала:
– Так, ми прийшли за тобою.
Згодом із маленькою принцесою на руках ми пішли до директора дитбудинку. Коли він побачив дівчинку у нас на руках, то одразу захитав головою.
– Розумієте, ця дівчинка не одна.
– Та й що. У неї є брат? Ми обох візьмемо.
– Ні, у неї є ще дві сестри. Це трійня. Всіх трьох заберете?
Ми перезирнулися. В очах Саші було щастя. Він мріям про одну принцесу, а тут нам пропонують одразу три. Хіба не диво?
Директор розповів, що трійню народила їхня вихователька. Вона була зовсім молода. Пологи були дуже важкими, тому дітей врятували, а от маму – ні. Її організм не витримав. Так дівчата і живуть «у мами на роботі».
– Віддайте нам цих дітей, будь ласка!
Дівчата прийняли нас як рідних. Тепер у нас в родині ще одна Саша, також є Даша і Маша.
Через кілька днів ми поїхали всі вп’ятьох обирати нову квартиру, бо тіснитися багатодітній родині у двокімнатній квартирі неправильно. Віримо, що все буде добре.
У матеріалі використані ілюстративні фото.
