**Щоденник**
Це сталося минулого серпня. З моря віяв солоний теплий вітер, гладив обличчя рибалок, а сонце, ще не втомлене від літа, грало блисками на воді. Пристань була звичною старі дошки, скрип канатів, запах водоростей і солоної води. Тут починався і закінчувався кожен день: чищення сітей, розклад улову, розмови про погоду та вдачу. Ніщо не віщувало дива.
Але диво прийшло з глибин.
Спочатку почули лише плюскіт щось вологите й швидке вистрибнуло з води і застукало по дошках. Усі підняли голови. На пристані стояла видра. Самець. Мокрий, тремтячий, у очах паніка й благання. Не тікав, не ховався, як звичайні звірі. Ні. Метушився між людьми, торкався лапкою ніг, скулився тонким, майже дитячим голосом, потім знову кидався до краю пристані.
Що за чортівня? буркнув один із моряків, відкладаючи мотузку.
Даруй, сам піде.
Але він не пішов. Благав.
Один старий рибалка, з обличчям, зморщеним вітром і сонцем, на імя Ігор, раптом зрозумів. Він не був біологом, не читав наукових статей. Просто щось давнє блиснуло в його очах інстинкт із часів, коли людина й природа розуміли одна одну.
Зачекайте тихо сказав він. Він хоче, щоб ми пішли за ним.
Ступив крок. Видра миттю кинулася вперед, озираючись чи йдуть за ним.
І тоді Ігор побачив.
Там, у клубку старих сітей, між водоростями й порваними канатами, билася видра. Самиця. Лапи щільно заплутані, хвіст безсило бився об воду. Кожен рух лише глибше затягував її в пастку. Вона топилася. У очах жах. Поряд, на поверхні, метушився малюк маленький пухнастик, що тулився до матері, не розуміючи, що коїться, лише відчуваючи смерть.
Самець, який привів допомогу, сидів на краю пристані й дивився. Не скулив, не метушився. Просто дивився. І в цьому погляді було більше людяності, ніж у багатьох людей.
Швидше! крикнув Ігор. Вона тут! Заплуталася в сітях!
Рибалки кинулися до краю. Хтось стрибнув у човен, інші почали різати сіті. Усе відбувалося в напруженій тиші, яку порушували лише задихання звіра та плескіт хвиль.
Хвилини здавалися годинами
Коли самицю нарешті визволили, вона була на межі виснаження. Тіло тремтіло, лапи ледве рухалися. Але малюк притулився до неї, і вона слабо лизнула його.
Кидайте їх у воду! крикнув хтось. Швидше!
Обережно опустили їх у море. І в ту мить мати й дитина зникли у глибині. Самець, який весь час мовчазно спостерігав, пірнув за ними.
Усі стояли, ніби заворожені. Ніхто не промовляв. Лише дихали, наче щойно вийшли з бою.
А потім, за кілька хвилин, вода знову заворушилася.
Він повернувся.
Сам.
На краю пристані він зявився знову, подивився на людей. Потім повільно, наполегливо витягнув з-поміж передніх лап камінь. Сірий, гладкий, трохи витягнутий на ньому були сліди часу й ужитку, немов улюблена річ. Поклав його на дошку. Саме туди, де щойно благав про допомогу.
І зник.
Тиша.
Ніхто не рухався. Навіть вітер ніби затих.
Він він лишив нам свій камінь? прошепотів молодий хлопчина, ще дитина.
Ігор прикляк. Підняв камінь. Холодний. Важкий. Але не через вагу через значення.
Так тихо сказав він, і голос йому затремтів. Віддав нам найдорожче. Бо для витри цей камінь як серце. Інструмент, зброя, іграшка, спогад. Він носить його все життя. Кожна видра знаходить свій і ніколи з ним не розлучається. Не тільки для розбивання муш
