Почну цю розповідь з того, що ми з чоловіком та сином живемо у двокімнатній квартирі. Недавно сину виповнилося 27 років і я хочу розповісти вам про наші важкі життєві обставини та наші стурбовані роздуми щодо майбутнього нашої родини.
Ми, батьки, завжди старалися допомагати нашому синові у його навчанні, навіть якщо це означало відмову від багатьох речей для самих себе. Наше життя не було легким – ми працювали важко, щоб забезпечити сина найкращою освітою. Ми знали, що це єдина надія на краще майбутнє для нього.
Наш син, Руслан, завжди був цілеспрямованим та мріяв про успіх у житті. Але ми розуміли, що без нашої підтримки його мрії можуть не здійснитися. Він був відданий своєму навчанню, багато працював, очікуючи, що всі його старання будуть винагороджені дорогим подарунком – квартирою, але заможність нашої родини не дозволяла нам придбати йому власне житло.
Крім того, в нашого сина була дівчина, на ім’я Руслана, вона із бідної родини. Розраховувати на допомогу майбутніх сватів – марна справа.
У нас були роздуми про те, чи варто нам влазити в борги, щоб купити квартиру для сина. Ми розуміли, що це було б великим фінансовим ризиком для нашої родини. Ми могли б занести великі борги, які потрібно було б виплачувати протягом довгого часу. Це означало б, що ми могли б потрапити в скрутне фінансове положення, можливо, навіть зазнати напівголодування або доводити себе до знеможення, намагаючись впоратися з такими великими зобов’язаннями.
З одного боку, ми розуміли бажання нашого сина мати власне житло і почати самостійне життя разом з Русланою. Багато наших знайомих покупляли дітям квартири. З іншого боку, це може бути великим фінансовим тягарем. Ми боялися, що не можемо потрапити в ситуацію, коли не зможемо виплачувати кредит й тоді втратимо своє власне житло.
Руслан сердиться, хоч і вдає, що все розуміє. Та коли син не в гуморі може наговорити зайвого. Якось сказав, що тато «дістав» його своїми повчаннями, а я те і роблю, що втручаюся туди, куди не варто.
Розумію, що в такій його поведінці є і наша провина. Ми, як батьки, мали б потурбуватися про власне помешкання для сина, проте всі заощадження пішли на його навчання. Як альтернативу ми запропонували сину разом із Русланою пожити у нас. Так вони зможуть зекономити на оренді житла.
Наразі, ми продовжуємо жити у своїй скромній квартирі, допоки не знайдемо кращого рішення. Сподіваюся, що у майбутньому зможемо забезпечити дітям більш комфортні умови життя.
Поділіться своєю історією, чи купували ви дітям власне житло або ж просто відпускали з батьківського дому на «власний хліб»?
