Якось я вийшла в магазин і біля під’їзду зустріла свою сусідку із цілою папкою паперів. Запитала, куди це вона прямує з такою кількістю документації. На що вона поділилась своїм щастям – нарешті їй здалося зібрати всі необхідні документи на всиновлення малюка. Я була приємно вражена, адже завжди з особливим трепетом ставилась до діток, що живуть в дитячих будинках.
Доля Руслани мене також вражала. Декілька років тому її покинув чоловік, як тільки дізнався про те, що жінка хвора і не може мати дітей. Тоді вона впала в депресію через подвійне горе.
А через декілька тижнів вирішила пройтися до дитячого будинку, просто подивитися на діток, занести їм щось смачне і речі. Як згадаю, якою сумною вона ходила після відвідування дитбудинку, то аж мене кидає в мороз. Навіть не віталась до сусідів, не відповідала на питання. Складалося враження, що просто не чує нічого, окрім власних думок у голові.
Та поступово все змінювалося. В один день я помітила Руслану в дуже піднесеному настрої і сильно здивувалась. Виявилося, на роботі її перевели на керівну посаду і тепер її фінансове становище дозволить всиновити ту дівчинку, яка давно запала в її серце. Маленька Іринка була для жінки віддушиною. І допомагала поборотися із самотністю. Адже після того випадку з чоловіком на нові стосунки вона не наважувалась.
Скажу чесно, я дуже раділа за сусідку. Мене прямо розпирає гордість за те, що знаю таку відповідальну і милосердну людину. Адже нині мало хто наважується на такий серйозний крок.
Після всиновлення Руслана була неймовірно щасливою, частенько заглядала до нас у гості і розповідала мені новини її материнства. Та в якийсь момент мені здалося, що вона надто опікує Іринку. Якось вони прийшли до мене в гості і дівчинка кинула величезну мушлю в акваріум. Я лагідно зробила зауваження, пояснила, що так можна вбити рибок.
А Руслана ніби оскаженіла. Накричала на мене, сказала, щоб я не лізла до її дитини і тим більше не вчила, що робити. А після цього випадку вона й взагалі перестала говорити і дивитися в мою сторону.
