О, слухай, я тобі розповім одну історію, яку сама памятаю ще з тих часів, коли жила у нашому старому будинку. Була в нас у підїзді одна бабуся з квартири номер двадцять три. Ну, чесно кажучи, ніхто її особливо не любив. Мабуть, навіть імені її толком не знали ні як звати, ні по батькові. Та й кому воно було потрібно?
Вона була крихітною, з сивим волоссям, у товстих окулярах, які трималися на лейкопластирі брудному, відклеєному. Ходила тихо, шаркаючи потертими черевиками, а в руці завжди стискала стареньку авоську. А поруч бігала маленька собачка така собі крихітка, але гавкала, як справжній вовк! Особливо на тих, хто наближався до її дверей. А відвідувачів було багато, бо сусідів дратувало аж три речі.
По-перше телевізор. Він гув зранку до ночі, та ще й на повну гучність. По-друге таргани, що повзали з її квартири по всьому підїзді. І по-третє цей важкий, застійний запах, від якого навіть ліфт і сходи пропиталися.
Люди сварилися, стукали у двері, питали: “Коли вже це скінчиться?” А бабуся лише примружувала очі, посміхалася, ніби дитина, і відповідала:
Зараз, зараз
І на час усе затихало. Але ненадовго.
А знаєш, як її звали? Ганна Степанівна. Їй було вже за вісімдесят. Минулого року вона сильно захворіла застуда забрала слух. Хотіла апарат, але грошей не вистачало, а черга на безкоштовний як на хліб у війну. Пенсія копійки: комуналка, ліки, а ще треба годувати собачку Ципку, її єдину радість.
Ця Ципка ось хто справжній друг! Вона зявилася багато років тому, коли чоловік помер, а діти зникли, немов їх і не було. Ганна йшла з базару під дощем і побачила на смітнику маленьке, тремтяче цуценя. Хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. Так і залишилося стало її сонечком.
Та квартира Ну, як кажуть, “хата як у відьми”: бруд, сморід, таргани. Але Ганна, здавалося, або не бачила, або не хотіла бачити. А сусіди вже й звикли битва була програна.
Потім зявилася Оля нова сусідка, сама з сином Данилом. Спочатку вона не звертала уваги на запах, але одного вечора побачила тарганів на своїй кухні й аж перелякалася. Тоді сусідка з третього поверху розповіла їй про Ганну Степанівну. Про телевізор, тарганів і ту самоту.
І знаєш що? Оля зрозуміла її. Бо сама знає, як це бути самій. Вона почала приходити: приносила їжу, гралася з Ципкою, розмовляла. Ганна ожила у неї зявилися люди.
Запах поступово зник, таргани теж, а телевізор вже не ревів. Але плітки пішли мовляв, Оля хоче квартиру віджати. Та їй було байдуже головне, що вона дала Ганні трохи тепла.
Минув рік. Одного дня Ганна Степанівна пішла. Тихо, без помпи, як і жила. Ципка залишилася з Олею та Данилом тепер вони сімя.
Ось так, друже. Життя буває жорстоким, але навіть у тих, кого всі забули, може зявитися маленьке диво. Коли хтось просто прийде і подарує трохи доброти. Ось воно, справжнє щастя.
