**ВДОВЕЦЬ**
Микола закохався в Олену ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носі. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, впав по вуха. Олена була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною та соромязливою. А Микола з кожним роком ще міцніше привязувався до неї. Підглядав на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному дворі. Легка, наче яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Олени з букетом квітів просити її руки. Батько Олени був чоловік суворий, серйозний. Довго розмовляв з Миколою в окремій кімнаті, а потім, з усмішкою, простягнув йому руку доньки.
Весілля було шумне. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очи Олени сяяли від щастя, а Микола пишався. Він вірив, що йому дісталася найкраща наречена у селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хатину. Олена літала від радості за три місяці до народження першої дитини вони переїхали у власний дім.
Народилася дівчинка, назвали її Соломією, на честь бабусі Олени. Дитя було міцне та здоровеньке, але для матері пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Олена ходила бліда, ніби знесилена. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: «Потрібен час, щоб організм одужав».
Коли Соломії виповнилося півтора роки, Олена дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати мовляв, сил у тілі нема, може не виносити. А якщо й виносить, то не виживе.
Микола разом з лікарями умовляв Олену, але вона була непохитна.
Свого дитяти я не вбю! Воно ж не винне, що захотіло народитися. Що буде, те й буде, казала Олена. На все Божа воля!
Останній місяць вагітності вона провела у лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а Микола не знаходив собі місця. Серцем відчував лихо неминуче.
І серце не обмануло. Олена не пережила пологів у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнятки.
Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, невидючим поглядом. Перед його очима промайнуло все життя з Оленою щасливі дні, її усмішка. А в вухах, оглухлим дзвоном, стояв її сміх. Коли труну опускали в яму, Микола впав на коліна і заревів, ніби поранений звір.
Як, як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені жити далі? Сльози котилися по щоках, а в душі була пустка. Замість серця чорна діра.
Після похорон він запив. Глухо, без памяті, на чорно. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути у власній голові її голос.
Батьки Олени забрали дівчаток до себе. Вони вважали, що Микола навряд чи оговтається від горя і зможе бути дітям добрим батьком.
На сороковий день після смерті Олени, Микола, знову напяний до непритомності, заснув у сінях. І сниться йому сон. У хату входить Олена у білій сукні, з розпущеним волоссям, в якому грають промені сонця. Підійшла до нього, погладила по голові й ніжно промовила, як колись:
Миколоньку, рідний, ну що ти робиш? І не соромно тобі? Зіщулила свої зелені очі й погрожує пальчиком. Донечки зовсім батька не бачать, суму
