Ранковим лютневим днем Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як під останками снігу проглядає мокрий асфальт. Позадур була сіра, тиха, і ця тиша відчувалася гнітючою. Її погляд ковзнув по подвір’ю, по дитячому майданчику, де колись вона проводжала сина в армію, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
«Мабуть, ось вона — моя старість», — прошепотіла Оксана. «Тиха, самотня, несподівана».
Великий обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Дмитром мріяли по вихідних нянчити онуків, варити борщ, збирати родину. Але Дмитро пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Марічка, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Маму з собою не кликала. Олесь, молодший, мешкає в тім самому місті, але в елітному кварталі. Приїжджає. Інколи. Раз на місяць. По вихідних забирає на годину-дві — на чай, побалакати з дітьми. У нього близнюки — Ярина та Богдан, вже пішли до першого класу.
Серце Оксани боліло не через вік, а через порожнечу. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Дмитро — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його любила. Як усе тоді було інакше — жваво, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її зі спогадів. Соцмережа. Повідомлення від Лідії, шкільної подруги:
«Оксано, привіт! Святкую ювілей, збираємо весь клас. Обов’язково заходь!»
Оксана вагалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкісні дзвінки від дітей. Але пішла. Все ж таки ювілей. Вечір. Привід.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Лідіївна, та сама Лідка, метушиться з кухні — закуски, тости, спогади. Оксана допомагає, усміхається. Згадують лісові походи, багаття, шкільні пригоди. І раптом — дзвінок у двері.
«О, Олексійко! Прийшов!» — скрикнула Лідія і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — стрункий, з благородною сивиною, вусами, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам, потім усміхнувся і звернувся до Оксани:
«Привіт, Оксанко! Скільки літ, скільки зим!»
Вона розгублено дивилася. Не впізнала. Та за мить — осяяння.
«Та це ж я, Лесько! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи».
Оксана розсміялася. Згадала. Дрібний, шумний бешкетник, біля якого папа просив не садити. А потім — і просидів увесь час поряд. Тепер він був зовсім іншим. Спокійний, цікавий, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до друга. Син дорослий, залишився там. А він — ось, повернувся на рідну землю. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Лідія запропонувала:
«Оксано, залишайся, допоможи посуд помити».
«Ой, ні. Піду додому. Недалеко ж».
«Я проводжу», — раптом сказав Олексій.
І вони пішли. Оксана взяла його під руку, й вони йшли лютневим вечором, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
«Зима цього року тепла», — сказав він.
«Так, справді», — відповіла вона, посміхаючись.
«Я думав, тут холодно. А воно тепліше. Знаєш чому?»
«Чому?»
«Тому що поряд ти».
Вони дійшли до її будинку. Стояли біля під’їзду, балакали, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в молодості.
Коли вона зайшла в кватиру, телефон знову пирснув.
«Підемо завтра до кіно, Оксанко?»
Оксана подивилася на екран, притиснула телефон до грудей і усміхнулася.
В її житті більше не було місця для самотності.
