У сні, що точився, мов річка вночі, Оксана повернулася до рідного міста Чернівці після педагогічного. Їй страшенно хотілося вчителювати у тій самій школі, де колись сиділа за партою. Усі знали вона народжувалася для цього.
“Наша Оксанка кремень, досягне свого”, шептали одноклассниці, а вчителі хитро посміхалися.
У школу увійшла дівчина з ясними очима, прямим поглядом. Завідувачка, пані Наталка Дмитрівна, аж здригнулася:
Оксано Романівно? Ти ж то…
Я, власною персоною, засміялася та. Ось і документи.
Так Оксана стала вчителькою історії. Хлопці спочатку випробовували її нерви, але згодом почали поважати.
Разом із тим у її житті зявився Богдан інженер з місцевого заводу. Одружилися не відкладаючи, але дітей вирішили не спішити заводити. “Спершу стати на ноги”, казав він.
Та минуло три роки, а “доброзичливці” нашептали: Богдан крутить роман із колегою. Вона йому вірила бо він був гарний, жартовливий, завжди в оточенні.
Була сцена, біль, його каяття. Він клявся білими стінами їхньої хати:
Пробач, Оксанко…
Помирилися. Згодом вона завагітніла, народила донечку Софійку. Богдан із того дня став тихим, ніжним. Обожнював їх обох жінку й доньку.
Але таємниця гризла її. Колись, у розпал його зради, вона відплатила йому тим самим коротким звязком із вчителем географії, Іваном, що приїхав із командировки. Потім дізналася: вагітна. Вона знала це не Богданів. Але сказала йому, що його.
“Нехай живе з цим”, думала вона.
Роки плили. Софійка виросла, вступила до політеху. Одного разу Оксана захворіла невиліковно. Перед смертю лишила листа.
Коли Софійка знайшла його, її світ розсипався.
Тату, підійшла вона до Богдана, я знаю…
Він стояв, ніби підбитий. В очах біль, але й любов.
Як би там не було, прошепотів він, ти моя кров.
Вона ридала, але простила. І матір, і його.
Рік потому вийшла заміж за свого Данила. Народився синко. Богдан тепер дідусь.
А таємниця залишилася з ними. Не розєднала, а навпаки зєднала міцніше.
