**Щоденниковий запис**
Я не знав про її існування до сьогодні. В дитячий будинок її не віддаси. Вона моя донька, — сказав чоловік.
Мар’яна готувала вечерю і щось підспівувала. Нарешті вона збиралася порадувати Тараса. Вони прожили разом десять років. Спочатку не поспішали з дитиною — їм і вдвох було добре. Мар’яна хотіла спершу зробити кар’єру.
Вона мріяла про престижну роботу в великій компанії й пообіцяла, що у найближчі роки не планує дітей. Робота була добрею, з перспективою, і Мар’яна швидко проявила себе. Зарплата була гарною, декретні теж, тепер можна було думати про дитину. Та не тут-то було. Обстеження показало, що з нею все гаразд, з Тарасом теж.
— Терпіння, — сказала лікарка. — Так буває. Ви багато працювали, нервували. Розслабтеся, не зациклюйтеся. Життя дасть своє. — Вона посміхнулася й призначила Мар’яні вітаміни.
Нарешті вона завагітніла. Спершу не повірила, подумала — помилка. Купила ще два тести, але дві смужки не зникли. Вона витримала тиждень, не могла більше чекати — пішла до лікарні. Аналізи підтвердили: у неї з Тарасом буде дитина! Сьогодні вона йому скаже, вони влаштують святкову вечерю.
Мар’яна смажила котлети й прислухалася до себе. Розуміла, що ще дуже рано, але їй здавалося — вона відчуває, як у ній росте нове життя. Підходила до дзеркала, підіймала блізку й уважно оглядала живіт. Але той залишався рівним.
Вона давно вимкнула газ, чай остигав, а Тараса все не було. На дзвінки не відповідав. Нарешті замок клацнув. По кроках Мар’яна зрозуміла — він не сам. Вона засмутилася: доведеться відкласти новину. Важлива розмова про вагітність стосувалася лише їх двох.
Мар’яна зітхнула й вийшла у передпокій. Яке ж було її здивування, коли вона побачила дівчинку літ десяти з упертим, настороженим поглядом. Тарас стояв позаду неї, опустивши очі.
— Вибач, що затримався. Заїжджав за Олесею.
— Хто це? Чому ти привіз її сюди? Чому не подзвонив? — слова виривалися самі.
— Підемо у кімнату. Я все поясню.
Мар’яна залишилася стояти, дивлячись у спини. Коли увійшла, вони сиділи на дивані. Вона сіла на стілець, щоб бачити обличчя. Дівчинка глянула на неї байдуже й відвернулася.
— Це Олеся. Моя донька.
— Твоя донька?! — голос Мар’яни затремтів.
— Я сам дізнався сьогодні. Подзвонила її бабуся. Вона лягає до лікарні…
— Як ти дізнався, що це твоя дитина?
— Усе збігається. Можна зробити тест, але я впевнений. Поки що вона живе у нас. Інших родичів немає — її мама загинула півроку тому. Давай повечеряємо, потім розповім детальніше.
Мар’яна пішла на кухню. Усередині все кипіло. “Це ненадовго, лише на кілька днів. Це сон…”
За столом дівчинка їла картоплю, відсуваючи м’ясо.
— Не любиш м’ясо? — спитав Тарас.
— Люблю пельмені.
— Вибач, твій тато не попередив, — різко сказала Мар’
