Олена заснула аж під ранок. Коли вона прокинулась, кімнату заливало сонячне світло, а біля ліжка стояв Богдан і посміхався.
– Я всю нічь чекала тебе. Де ти був?
– Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не сталося. Приводь себе до ладу, підемо снідати кудись, – сказав він.
На вулиці було тепло, як улітку.
– Морозиво хочеш? – Не чекаючи відповіді, Богдан підійшов до кіоску та купив Олені улюблений пломбір у вафельному стаканчику.
– У тебе гарний настрій. Виграв у карти? – спитала Олена, злизуючи вершок з морозива.
– Не вгадала. У мене з’явилася ідея. І для її здійснення мені знадобиться твоя допомога.
– Але ти ніколи не брав мене із собою. Що я маю робити?
– Нічого. Ти просто повинна бути поруч. А якщо не хочеш, я впораюсь сам.
– Ні, я з тобою, – поспішно погодилась вона.
– Я знав, що погодишся. Можеш вибирати білу сукню, – знисхідно сказав Богдан, у доброму настрої.
– Правда, що робиш мені пропозицію? – зраділа дівчина й навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Богдан не дозволяв навіть заїкатися про шлюб. Але Олена — інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.
Олена жила з матір’ю у невеличкому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли та привела в дім чоловіка й сказала, що він буде жити з ними. Той щоразу озирався на Олену, а одного разу спробував затягнути її до ліжка. Дівчині вдалося втекти. Вона сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей нема, рідних теж. Куди йти? Її розгублений вигляд привернув увагу ватаги хлопців, які постійно тусувалися на вокзалі в пошуках жертв. Все могло закінчитися погано, але на крик прибіг Богдан і відбив її. З того часу вони були разом.
Олена закохалася в нього. Високий, статний, добре одягнений, привабливий – він одним виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Богдан не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але в її долю не втручався.
Вони сіли на лавку біля Дніпра. Морозиво швидко тануло на сонці, стаканчик розмокав, а солодка рідина капала на сукню.
– От чорт! – Олена схопилася й відвела руку, щоб не забруднитися ще більше.
– Та викинь його, – ледачим голосом промовив Богдан, примружившись від сонця, наче ситий кіт.
Олена викинула стаканчик у смітник, злизнула морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», – з ніжністю подумав Богдан.
– Справа виграшна, але треба все добре продумати. Помилки бути не повинно. Хлопцю з нареченою повірять швидше, ніж мені самому.
– З нареченою? – перепитала Олена, знову сідаючи.
– Ти ж наречена. – Він обійняв її за плечі, і вона притулилася до нього.
– Вчора я випадково дізнався про одну стару. У неї нікого нема. Чоловік давно помер, а син загинув на війні. Вона постійно про це забуває й чекає його з роботи. На пальці в неї перстень, який вона ніколи не знімаОлена глянула на Богдана і раптом зрозуміла, що не хоче більше брести — ні перед старою жінкою, ні перед власною совістю.
